Figure

Кордон у XVI столітті

Опис меж Корони Польської та Великого князівства Литовського 1546 року, наведений у дослідженні Леона Бялковського, дозволяє уточнити прикордонне положення околиць майбутнього містечка Мурафа. У ньому згадано Копистирин, а наступний опис земель Петра Братковича починається від Верхняцької землі — місцевості, на якій згодом постала Мурафа. Проте цей відтинок укладачі не пройшли повністю: Данко Копистиринський мешкав у Барі, а Браткович не прибув на виклики й надіслав письмовий опис. Отже, документ містить місцеві орієнтири державної межі, але не дає підстав ототожнювати її тут із усім руслом річки чи з поділом на пізніші Стару та Нову Мурафу.1

За реконструкцією Миколи Крикуна, південніше Копистиринського селища західна межа володінь Братковича проходила суходолом між річками: західніше Мурафи та східніше Мурашки, у напрямку Чернівецького селища. Дослідник обґрунтовує цей висновок суходільними орієнтирами письмового опису та положенням його кінцевого пункту. Це приблизна реконструкція межі для 1546 року; точного проходження по сучасних ділянках вона не встановлює.2

На початку січня 1570 року королівський маршалок Олізар Кирдей Мильський і брацлавський підкоморій Михайло Шашкевич Долбуновський уклали опис меж Брацлавського воєводства після їхнього об’їзду. За зіставленням Крикуна, цей опис проводить межу по Мурафі далі вгору за течією, до Качмазівського лісу, розташованого дещо на захід від Мурафи. Автор застерігає, що опис представляв брацлавську сторону. Ні його, ні «попис» 1546 року він не вважає формально завершеним розмежуванням; різниця двох описів сама собою не встановлює дати юридичного перенесення межі.3

У публікації опису 1570 року, включеного до королівського підтвердження 1574 року, Кочмазовський ліс названо власністю кам’янецького єпископа. Поруч згадано Мурашку й Мурахву, а подальший напрямок межі описано вже річкою Мурахвою; праворуч зазначено межі барського зем’янина Бенка. Ці назви є історичними орієнтирами; точного місця на сучасній мапі сам уривок не визначає.4

Для середини XVII століття Микола Крикун окремо описує межу Брацлавського воєводства на картах Боплана 1648 і 1650 років: вона йшла по Мурафі від Чернівців до міста Мурафи, а далі на північ — суходолом. Дослідник застерігає, що Боплан включив до Брацлавщини й частини Подільського воєводства. Тому цю картографічну лінію не слід переносити на державний кордон XV–XVI століть.5

Адміністративна належність

Історія

Ранні назви поселення

За дослідженням Леона Бялковського, Мурафа постала як містечко на землях селища Верхняки. Автор наводить актове повідомлення, що 1585 року снятинський староста Микола Язловецький між річками Мурафою та Клокотинкою збудував невеликий замок, частково обвів його валом і почав засновувати містечко, назване спершу Райгородом, потім Новгородом. Під 1591 роком Бялковський наводить Мурафу, Клокотин і Новгород як альтернативні назви, під 1592 роком — Мурафу й Клокотин. Отже, у викладі автора послідовність Райгород → Новгород відрізняється від подальшого співіснування кількох назв; заснування містечка не означає, що до нього ця місцевість була незаселеною.6

Той самий дослідник називає управителем мурафського маєтку в 1598 році Лукаша Корицінського, а його власницею в 1625 році — Ядвігу з Язловецьких Белжецьку, фундаторку домініканського монастиря. Ці відомості стосуються Мурафи загалом і не встановлюють меж пізніших Старої та Нової Мурафи.7

У каталозі Національного архіву в Кракові дві судові справи Архіву Сангушків за 1586 рік описані спільним заголовком, який називає село Копистирин, містечко Новгород — тепер Мурахву — та Миколу Язловецького. Отже, каталог пов’язує назву Новгород із Мурафою вже в описах справ цього року; сам заголовок не встановлює обставин заснування містечка чи ролі Язловецького в ньому.8

Микола Крикун наводить для Мурафи назви Мурафа, Новгород, Мурафа — інакше Новгород та Мурафа — інакше Клокотин за Кам’янецькими земськими книгами 1599 і 1604 років. В акті № 642 за 1604 рік усі три назви поєднані: Мурафа — інакше Клокотин — інакше Новгород. Отже, це свідчення співіснування альтернативних назв, яке саме собою не доводить послідовних перейменувань.9

У комісарському реєстрі Подільського воєводства 1678 року Крикун уже знаходить Стару та Нову Мурафу. Ця згадка засвідчує вживання обох назв на той час, але не встановлює дати поділу поселення чи відповідності кожної його частини назвам XVI століття.10

Згадка в рабинській відповіді середини XVII століття

У відповіді № 45 збірника איתן האזרחי згадано звернення представників громади Бара щодо доносу, пов’язаного з Мурафою. Бенціон Кац, який цитує цей уривок, називає автором відповіді Меїра Зака. Перед мурафською згадкою йдеться про окреме звернення громади Шаргорода щодо особи, яку автор звинувачує в неправдивих доносах. Імен цих осіб і наслідків звернень уривок не повідомляє.11

Путівник 2000 року переказує мурафський епізод як скаргу Бара на донощика з Мурафи й датує респонс 1647 роком; Кац указує єврейський 5408 рік, який охоплює частини 1647–1648 років. Тому точнішої дати тут не встановлено. Згадка не визначає поділу тодішньої громади на пізніші товариства Старої та Нової Мурафи.12

Єврейська громада під час воєн середини XVII століття

За путівником В. Лукіна, А. Соколової та Б. Хаймовича, на початку війни 1648–1649 років Мурафа, за деякими джерелами, була поділена між козацьким і польським військами: козаки стояли на території майбутньої Старої Мурафи, поляки — Нової. Автори наводять повідомлення мартиролога «Тит гаявен» про двадцятьох єврейських домогосподарів із міста, названого Мрашею або Мрахвою: вони втекли, а їхня подальша доля залишилася невідомою. Цей запис не встановлює загибелі втікачів і не розрізняє пізніші Стару та Нову громади.13

Той самий путівник повідомляє про штурм і спустошення Мурафи польськими військами в лютому 1651 року та руйнування навесні й восени 1654 року і навесні 1655 року. Автори характеризують цей період як перерву в історії єврейської громади на кілька десятиліть; це узагальнення не встановлює долі кожного її мешканця. За наведеними ними даними подимного обліку, 1661 року в Мурафі залишилося десять будинків — показник усього поселення, а не кількість єврейських родин. Після завершення османського панування 1699 року євреї, за припущенням авторів, оселилися тут знову.14

Позов про вбивства й пограбування 1735 року

6 липня 1735 року у Вінниці було видано позов щодо вбивств євреїв і пограбувань у Мурафі, названій у документі Мурахвою. Позов від імені вінницького старости Людвіка Калиновського вимагав явки до спеціального суду Брацлавського воєводства. Вступний запис від 20 липня засвідчує реляцію возного Томаша Жешоткевича перед вінницьким урядником Яном Казимиром Млодзейовським: возний повідомив, що доставив позов до Мурахви, поклав його на стіл у кімнаті й оголосив, від кого, до кого та в якій справі його видано. Дати 6 і 20 липня стосуються цих процесуальних дій, а не встановленого дня нападу.15

Сторонами, за чиєю скаргою видано позов, названо брацлавського каштеляна Яна Потоцького, власника половини Мурахви, управителя цих маєтків Марціна Зарицького та спадкоємців убитих євреїв. Позов адресовано Людвіці Ржевуській, довічній власниці іншої половини, її тодішньому посесорові Яну Маньковському та адміністраторові Міхалу Цибульському. Документ розрізняє дві власницькі половини, але не називає їх Старою та Новою Мурафою; ототожнення з територіями пізніших Старої й Нової єврейських громад потребує окремих доказів.15

У позові вимагали представити осадчого Івана Товстого, Грегора Паленника, Мартина Рецюка, Мартина — Молочничиного зятя, кравця Антонія, Мартина — Микитиного зятя та Гринька Горкавого. Їх звинувачували в тому, що під час заворушень вони витягали євреїв із селянських хат, знаходили тих, хто переховувався в лісах, убивали й грабували їх. Серед убитих названо Ашора, Лейбову та вдову Носониху з двома дітьми — хлопчиком і дівчинкою. У переліку жертв також ужито означення дружини, орендарки й пекарки; їхній розподіл між названими жінками не цілком ясний. Позов згадує відібрані три червоні золоті, п’ятдесят битих талерів, коралі й одяг.16

За викладом позову, двірський пасічник Іван, який служив Маньковському, знайшов оголені тіла Носонихи та дітей і поховав їх у лісі. Окремого Гринька, комірника Глиняного, звинувачували в побитті малої дитини Носонихи худоб’ячою кісткою та викиданні її як мертвої в рів за містом; наступного дня люди знайшли дитину й ледве привели до тями. Цього Гринька документ не ототожнює з названим вище Гриньком Горкавим.16

Івана Хоростецького, Романа Кузьменка, Михайла — Феськового сина та їхніх товаришів Романа — Василишиного сина, Василя — Ворожбитового пасинка, Івана Бакульського, Петра Завальнюка й Миколу Чорткового звинувачували у вилові риби та спустошенні ставів Потоцького. Іванові Товстому також закидали привласнення двірських сітей, роздавання риби та накладання на людей Потоцького більших поставок провіанту й контрибуцій для російського війська, тоді як ставів свого пана він не зачіпав.17

Інших, не названих поіменно підданих відповідачів звинувачували в руйнуванні двору й замкових приміщень Потоцького: розбиранні меблів, вікон, дверей, підлог, печей, стаєнь, кухонь та інших будівель, знятті залізних деталей і вивезенні трьохсот нових дилів. За позовом, вони розібрали десять єврейських будинків і селянські хати, спалили деревину на вугілля та продали його ковалям, забрали зі шпихліра горох, солод і гусяче пір’я. Усе це є змістом звинувачення: сам акт передбачає доведення обставин розслідуванням і не містить судового вироку. Точний день нападу та результат розгляду залишаються невідомими.18

Казарми та безпека єврейської громади

Автори путівника про єврейські містечка Поділля пов’язують безпеку громади Мурафи під час хвиль погромів 1881–1882 та 1905–1906 років із сусідством армійських частин у казармах біля Слободи-Мурафської. Вони не називають конкретних дій військових або командирів. Тому цей виклад засвідчує авторське пояснення безпеки громади, але не дозволяє встановити обставини окремого запобігання нападу.19

Ранні поховання на єврейському кладовищі

Єврейське кладовище Мурафи розташоване на схилі східного берега Клекотини, навпроти Нової Мурафи. За описом В. Лукіна, А. Соколової та Б. Хаймовича, на його старій ділянці збереглися кілька десятків різьблених надгробків середини XVIII століття. Автори описують подвійну стелу Аарона-Гедальї, сина Моше, та його дружини Хінди, дочки Шломо, які померли 1764 року. Пам’ятник має форму порталу з колонами, обвитими виноградною лозою; над чоловічою епітафією зображені грифони, над жіночою — леви.20

Окремий надгробок належить Рейці, дочці Моше. Підпис до його фотографії 1992 року датує пам’ятник 1765 роком, тоді як основний опис цього надгробка подає 1762 рік. Розбіжність у виданні залишається невирішеною; однакове ім’я батька Рейци й Аарона-Гедальї саме собою не доводить їхнього споріднення.21 Каталог Центру єврейського мистецтва Єврейського університету в Єрусалимі також називає 1762 рік датою найстарішого надгробка, але не ідентифікує поховану особу. Дата найстарішого описаного надгробка не встановлює часу заснування кладовища чи його належності винятково до Старої або Нової єврейської громади.22

Графиня Дзикунська та монастирська цегла

У справі про ремонт будівель Шаргородського монастиря згадано передачу до Мурафи 200 цеглин графині Дзикунській. Коваль Федось Улига пояснював, що про позику чув від намісника ієромонаха Євгенія; нижче на тому самому аркуші одержувачку названо графинею. Точної дати передачі ці уривки не встановлюють.23

За контекстом свідчень передачу можна попередньо віднести до управління ігумена Феофана — від 1818 року до квітня 1824 року: Улига пов’язував витрачання запасу цегли з його управлінням, а інший уривок визначає його строк. Це непряме датування, не запис про день або рік позики.2324

Можливо, це Анна з Грохольських, удова Якима-Кароля Потоцького, яка вийшла за Юзефа Дзеконського: Гаузер називає її серед власників мурафських маєтків. Прізвище та зв’язок із Мурафою підтримують таке зіставлення, але імені одержувачки в свідченнях про цеглу немає, тому тотожність не доведена.2325

Конфіскація маєтку після 1831 року

На 24 квітня 1834 року старомурафський маєток уже був конфіскований до казни. Ревізька казка, датована цим днем, називає містечко Стару Мурафу в складі конфіскованого маєтку. Дату самої конфіскації та решту земель маєтку заголовок казки не уточнює.26

На пошкодженій обкладинці цієї казки серед передмість читається назва Травна. Зіставлення обкладинки із заголовком казки вказує, що Травну обліковували разом зі Старою Мурафою в ревізії конфіскованого маєтку. Повний перелік передмість і межі їхніх земель залишаються невідомими.2726

Покажчик ревізьких казок 1834 року пов’язує конфіскований старомурафський маєток із Сигізмундом Добеком і прямо зараховує до маєтку Михайлівку. Дві сусідні справи, ймовірно, стосуються Довжка й Семенівки. На це вказують згадки Добека й старомурафського маєтку в їхніх заголовках, а також перелік сіл у заголовку справи 1842 року. Назви цих двох сіл у покажчику подано в непевних формах.2829

У передруку статті «Morachwa» з Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich конфіскацію після 1831 року віднесено до Старої Мурафи: після Дзеконських нею володіли Мостовські, потім родина, названа в передруку Бобками. Текст повідомляє про перехід маєтку до держави, але не встановлює точної дати конфіскації чи її земельних меж; переносити це повідомлення на всю Нову Мурафу підстав немає.30

До старомурафського маєткового ключа словник зараховує Стару Мурафу, Довжок, Михайлівку, Пеньківку, Семенівку, Теодорівку, Травну й Заячківку, яку називає Заянчками. Травну й Заячківку він називає передмістями Старої Мурафи. Це перелік поселень ключа. Зокрема, хоча словник зараховує до нього Пеньківку, довідник 1885 року називає Мурафську Пеньківку колишнім власницьким селом. Які саме землі кожного поселення перейшли до казни, залишається відкритим питанням.3031

Збіґнєв Гаузер у нарисі 2000 року подає таку послідовність власників мурафських маєтків: після смерті Якима-Кароля Потоцького його вдова Анна з Грохольських вийшла за Юзефа Дзеконського, який помер 1812 року; згодом Мурафою володіли Мостовські, потім Добки герба Ґриф. Автор також датує конфіскацію часом після 1831 року, але не розрізняє Старої та Нової Мурафи й не визначає конфіскованих часток. Отже, його виклад не дозволяє поширити конфіскацію на всі землі обох поселень.25

Ямпільська комісія розглядала в 1831–1832 роках справу про звинувачення в участі в повстанні поміщика З. Добка, його синів Костянтина й Ореста та поміщика К. Лещинського. У покажчику повідомлень газети за 1832 рік батько Костянтина й Ореста названий Зиґмунтом Добеком. Збіг імен підтримує припущення, що обвинувачений З. Добко був тим самим Сигізмундом Добеком, якому опублікований заголовок справи 1842 року приписує маєток Стара Мурафа із селами Довжок, Семенівка та Михайлівка. Заголовок називає поселення, яких стосувалися майнові претензії 1842 року. Точний склад конфіскованих земель і вирок Ямпільської комісії залишаються невідомими.323329

Довідник 1885 року розрізняє колишнє державне містечко Стару Мурафу та колишнє власницьке містечко Нову Мурафу; Довжок і Мурафську Михайлівку він також називає колишніми державними селами. Таке розрізнення підтримує віднесення повідомлення про конфіскацію до старомурафського маєтку, але саме собою не встановлює причини й часу переходу кожного села до казни або земельних меж конфіскованої частки.34

Семенівка, ймовірно, вже була під казенним управлінням у січні 1845 року. За заголовком архівної справи, Подільська палата державних маєтностей тоді листувалася щодо припинення оренди села дворянином Калинським і переведення селян на оброк. Заголовок залишає відкритими дату й підставу переходу села до казни.35

У справі 1856 року Деонізій-Фелікс Чаховський називає власною успадковану від дядька частку Нової Мурафи й Клекотини та повідомляє про її продаж Вронському. Отже, принаймні ця конкретна частка Нової Мурафи перебувала у приватному володінні після 1831 року; це не встановлює долі решти земель поселення.36

У купчій від 2 липня 1856 року на користь Октавіана Вірського прямо названо Нову Мурафу та Клекотину. Продана частка належала сестрам Маріанні Козловській і Софії Вітковській, які успадкували її після батька Хоми Осмульського.37

Купча Вірського відносить виділення частки Хомі Осмульському з маєтку Карла Осиповича Дзеконського до колокаційного рішення 1825 року, пред’явленого суду 16 березня 1826 року під № 225. Отже, ця частка Нової Мурафи й Клекотини була виділена ще до повстання 1831 року. Дата стосується частки Осмульського. Для виділення частки Чаховського відомий окремий запис без дати рішення.38

Поховання Міхаліни Станцані

Вікторія Куделя-Свьонтек у дослідженні 2021 року зазначає, що Міхаліна з Дзеконських Станцані (1800–1870), дружина Людовіко Станцані, похована в Мурафі. Точне місце поховання авторка в цій примітці не називає.39

Хасидські зв’язки та рабини XIX — початку XX століття

Історичний путівник В. Лукіна, А. Соколової та Б. Хаймовича відносить поширення хасидизму серед євреїв Мурафи до початку XIX століття. Автори згадують лист 1802 року, в якому Шалом-Шахна з Погребища, онук Межиріцького магіда й батько Ісраеля з Ружина, рекомендував Моше з Мурафи для якоїсь посади при дворі Леві-Іцхака з Бердичева. Наведений виклад установлює рекомендацію, але не засвідчує, чи Моше одержав посаду або переїхав до Бердичева.40

Громада Нової Мурафи зверталася до Ісраеля з Ружина по згоду на призначення Ісраеля, сина Меїра, своїм рабином. З останнім зберігся договір 1825 року, який визначав його утримання; відомостей про відповідь Ісраеля з Ружина путівник у цьому викладі не наводить.41

На початку XX століття, за тим самим путівником, громадою Мурафи керував рабин Ашер Бляшов, народжений 1845 року. Він став наступником свого батька, рабина Зельмана Бляшова. Точного року зміни на посаді та належності цих рабинів окремо до Старої чи Нової громади наведене речення не встановлює.42

Борг єврейської громади у XIX столітті

За опублікованою Іллею Галантом відомістю Подільського губернського правління, єврейська громада Старої Мурафи 19 лютого 1829 року позичила у поміщика Добка 330 рублів сріблом без відсотків. На час укладання відомості залишалися неповерненими 254 рублі сріблом; громада боргу не оспорювала. Призначення позики та її остаточне погашення цей запис не встановлює.43

1913 — установи, торгівля та підприємці

Довідник Весь Юго-Западный край подає Мурафу — Нову і Стару — спільним записом у Мурафській волості з 3140 жителями. Відстань до повітового міста становила 61 версту, до залізничної станції Ярошенка — 12 верст; пошта була в містечку. Окремі міщанські управи зазначено для Старої та Нової Мурафи, але торговий перелік між ними не розділено. Віросповідання названих підприємців запис не вказує; рубрика торгівлі сама собою не встановлює права власності на приміщення.44

Установи й посадовці

У містечку зазначені волосне правління, поштово-телеграфне відділення, земська поштова станція, Мурафське лісництво та присутствіє з державного податку на нерухоме майно. Поіменно наведені такі службовці:44

ПосадаІм’я у довіднику, українською
Пристав 2-го стануЗвіревський Євг. Пв.
Земський дільничний агрономЗалога А. Ю.
Земський ветеринарний лікар 2-ї дільниціРадевич-Сігайлов Вікт. Вас.
Страховий агент 17-ї дільниціСікачин Пет. Триф.
Молодший штатний контролер акцизного наглядуКовальський Серг. Як.
Судовий слідчий 2-ї дільниціГраур Григ. Дм.
Судовий пристав 2-ї дільниціВанькевич Фед. Амврос.
СвященникТуркевич Арс. Аф.
Настоятель римо-католицького костелуКсьондз Стрончинський Віктор
Завідувач двокласного сільського училищаКамишанов І. Г.
Лікар земської лікарніНатансон Влдм. Євфим.

Довідник називає дві православні церкви, римо-католицький костел, чотири єврейські молитовні будинки, двокласне сільське училище та церковнопарафіяльну школу. Священника Туркевича наведено при спільній рубриці двох православних церков, без уточнення храму.44

Торгові та інші заклади

Скорочення імен у переліку збережені без розкриття. Одна людина могла фігурувати в кількох торгових рубриках.44

РубрикаНазвані особи або заклади
АптекаКенісберг Хаїм
Аптекарські товариПопелюхер Лея Лейз.; Едельман Сем.
БакаліяАйзенман Цаля; Будкер Арон; Будкер Марія; Койфман Фроїм Шулім; Риндер Етля (також мануфактура); Спектор Песя Алтер; Шварц Ель; Шмулевич Цюпа; Шустер Голда Срул. (також посуд); Шор Рейзя
Бакалія й галантереяВінер Берко Пінх.; Гольденберг Янк. Фішел.; Мільштейн Бейла; Шор Шулім Айзик; Елінзон Сіма Алтер
Винні крамниці№ 814 і № 822
Виноградні винаКушнір Іось; Пінцкер Сруль
ГалантереяАвербух Бася Шлем. (також мануфактура); Бромберг Хайка; Спектор Хайка
Залізні та скоб’яні товариЗінгер Гітля; Мільштейн Добриш Зельм.
Шкіряні товариЕлінзон Овадій
Кредитна установаТовариство взаємного кредиту
Лісові складиМучник Лея; Сойфер Хана Янк.
МануфактураАлтерман Брана; Алтерман Гітля; Алтерман Чарна; Бергонг Шлема; Віньковецька Перля; Віньковецький Алтер Мошк.; Глузман Марія; Кваша Бася; Лернерман Рівка Вольк.; Пінцкер Сруль Нусев.; Пудель Естер; Рижак Лейба; Риндер Мейлах Мошк.; Риндер Шлема Мошк.; Риндер Етля; Сотковська Бася Лейзер; Сотковська Сіма; Шафір Мейлах Ар.; Шор Піня
Водяний млинГрембовський А. Ф. — орендар; Спектор Пінхас Дув.
БорошноБрісман Лейба; Вайсберг Сруль Овшиєв.; Куперман Хайка Лейб.; Шафір Хана Фавел.
Письмове приладдя й папірБляшева Ліза
Приватні повіреніМержерицький Мовша Берк.; Мікулинський Гавр. Ів.
Зерновий хлібіфшиц Баба

Базари відбувалися щовівторка через кожні два тижні.44

Народження Герша Будкера

У Мурафі 1 травня 1918 року народився фізик Герш Іцкович Будкер (1918–1977). Так місце народження подає «Енциклопедія Сучасної України», не уточнюючи частини поселення.45 Біографія на сайті «История Росатома» називає саме Нову Мурафу та родину сільського робітника.46 За біографічним нарисом Інституту ядерної фізики імені Будкера, його батько працював на млині й загинув у перестрілці, коли синові було два тижні; дитинство Герша минуло у Вінниці. Це пізніший біографічний виклад; точного часу переїзду родини він не встановлює.47

Археологічні пам’ятки

Біля Мурафи відоме поселення білогрудівської культури. Дмитро Ленчук відносить його до пам’яток пізньої бронзи, паспортизованих Павлом Хавлюком 1986 року. У наведеному ним описі паспорта від 27 серпня 1986 року поселення розташоване за 1 км на північ від села, на правому березі річки Мурафи. Це відомості про облік пам’ятки; вони самі собою не засвідчують безперервності заселення до виникнення сучасного села.48

Податковий облік 1765 і 1776 років

У реєстрах від 1 лютого 1765 року Нова Мурафа має 221 особу й 90 будинків, Стара Мурафа — 115 осіб і 49 будинків. До тієї самої облікової «парафії» віднесені Чуринці, тобто Джурин — 84 особи у 35 будинках. Загальний підсумок із приписаними селами — 502 особи.49

Серед сіл Мурафського ключа реєстр називає Федорівку — 3 особи, Тарасівку — 12 у 2 будинках, Ознівці — 3, Пеньківку — 7 у 2 будинках, Тарнаву — 3, Довжок — 8 у 2 будинках, Рекечинці — 5, Русаву — 8, Александровку — 9 у 2 будинках, Попелівку — 7, Голинчинці — 3, Вербівку — 3, Малу Деребчинку — 5 і Деребчин — 6.49

У розділі перепису 1776 року реєстр Мурафи наводить для міста 374 особи, для Джурина — 160; серед приписаних сіл — Михайлівка — 4, Юхимівка — 4, Федорівка — 5, Попелівка — 4, Мала Деребчинка — 5, Рекечинці — 5, Деребчин — 17, Вербівка — 11 і Голинчинці — 13. Реєстр підписали Ян Зипулінський і Себестіан Елінський; від громад присягали рабини Лейба Файбішович із Джурина та Лейба Майорович із Мурафи, Гершко Юхимович, Янкель Йосіович і Мошко Нусимович. Присяжне засвідчення поширювало облік і на подорожніх.49

Ярмаркові привілеї 1766 і 1781 років

Привілей для Мурафи від 12 грудня 1766 року передбачав один щорічний чотиритижневий ярмарок, який мав починатися наступного дня після свята святого Михайла Архангела.50 За описом Міхала Балінського й Тимотеуша Ліпінського 1845 року, одержувачем привілею був власник містечка Яким Кароль Потоцький, литовський підчаший. Календарний обряд, за яким визначали день початку, та поширення надання на обидві частини Мурафи залишаються невстановленими.51

У книзі печатних регестів малої коронної канцелярії зберігся короткий запис про надання чотиритижневого ярмарку Мурафі — спадковому містечку Якима Кароля Потоцького, литовського підчашого, у Брацлавському воєводстві. Регест підтверджує тривалість ярмарку та називає власника, але не уточнює дня початку, календаря чи поширення на Стару й Нову Мурафу.52

Грамотою, виданою у Варшаві 4 травня 1781 року, король Станіслав Август надав Мурафі два щорічні чотиритижневі ярмарки — навесні на святого Юрія й восени на Воздвиження Хреста. Умова надання називає Мурафу спадковим містечком у Брацлавському воєводстві. Акт застерігав від проведення ярмарків у неділі й урочисті свята; точне формулювання подальшої умови перенесення прочитано непевно.53

За описом 1845 року й географічним словником 1885 року, надання на прохання Якима Кароля Потоцького стосувалося Старої та Нової Мурафи. У прочитаній умові грамоти ці частини окремо не названі. Як надання 1781 року співвідносилося з привілеєм 1766 року та за яким календарем визначали дні ярмарків, невідомо.515453

Мошко й Давид: згадка про спілку та борг 1767 року

У викладі сторони судового спору, записаному до вінницької гродської книги за 1769–1770 роки, названо мурафських мешканців Мошка й Давида. За цим викладом, 1767 року вони мали спілку з Лейзором Кушеловичем, на час запису дашівським орендарем, на майдані греблі Сороки, що належала до Кальницького ключа. Того року вони взяли в борг 2800 польських злотих і видали забезпечення. Запис документує заяву про торговельні зв’язки мешканців Мурафи; сам по собі він не є судовим рішенням про борг або його несплату. Сучасне місце греблі й характер виробництва на майдані за цим уривком не встановлено.55

У продовженні тієї самої скарги стверджується, що Мошко й Давид, посилаючись на залишені котли та інші речі колишньої спілки, вилучили в Мурафі товар у дашівського мешканця Хувеля Анкелевича Костограцького, який проїжджав через місто. У переліку зазначено 23 камені товару, кожен оцінений у 10 рублів, і предмет, названий єврейськими Десятьма Божими заповідями; його точний вид за цим описом не встановлено. Далі згадано розгляд справи перед дашівським економом Міхалом Вольським. За заявою скаржника, Лейзер Кушелевич не отримав задоволення, а мурафський економ Ольшевський наказав його ув’язнити й відібрав забезпечення, видане Мошком і Давидом. Цей виклад не встановлює правомірності вилучень та ув’язнення або винуватості названих людей.56

Подальший уривок тієї самої відповіді прямо відносить попереднє вилучення до 1768 року. У ньому також названо мурафських рідних братів Мошковичів — Єка й Шмуйта, які домовилися з дашівським мешканцем Мошком Поберезьким про 120 відер горілки по 10 злотих за відро. Далі, у викладі розгляду перед дашівським економом Міхалом Вольським та генеральним ревізором Дашівського й Кальницького ключів Міхалом Беродзьким, названо вже Мошка й Давида: задля звільнення вони передали гроші орендареві. Тотожності цих осіб із братами запис не пояснює.57

Згадка російського управителя у спорі 1770 року

У вінницькій гродській книзі за 1769–1770 роки, у відповіді на скаргу мурафських домініканців щодо горілки та грошей, згадано поширення московської влади в Мурафі. Документ переказує твердження, нібито гроші на закупівлю горілки належали не монастирю, а управителю, призначеному Росією; у цьому контексті такого управителя протиставлено мурафському економові Ольшевському. Це свідчення про посилання на російську владу й адміністрацію в місцевому майновому спорі. Воно саме по собі не встановлює юридичного приєднання Мурафи до Росії, дати зміни управління або особи призначеного управителя.58

1784 — місто й кагал

У переписі Вінницького повіту Брацлавського воєводства від 15 липня 1784 року місто Мурафа має 290 облікованих євреїв, а весь Мурафський кагал із приписаними поселеннями — 719. Серед приписаних пунктів названі Федорівка — 2 особи, Пеньківка — 13, Юхимівка — 2, Михайлівка — 4, Вербівка — 16, Голинчинці — 18, Чурилів, тобто Джурин — 253, Попелівка — 5, Деребчин — 18, Мала Деребчинка — 7, Сапіжанка — 8, Адамівка — 3 і Рекечинці — 6. Окремими пунктами обліковані Клекотинська корчма — 3 особи та корчма в Заячківці — 5: ці показники стосуються корчем, а не всіх мешканців відповідних сіл. Перелік приписаних пунктів тут вибірковий; його не слід вважати повним складом кагалу.59

1787

У реєстрі Мурафського кагалу за 1787 рік місто Мурафа має 329 осіб, Михайлівка — 4, Пеньківка — 10, Вербівка — 17, Голинчинці — 12. Якимівка, ймовірно Юхимівка, має 6 осіб; Тодорівка, ймовірно Федорівка, — 8. Джуринський прикагалок наведений окремим рядком — 269 осіб. Отже, число 329 характеризує місто Мурафу, а не всю територію кагалу.60

У вступному огляді збірника переписів єврейського населення за 1787 рік Мурафа зазначена серед міст Вінницького повіту з 329 євреями; зростання проти 1784 року визначено як 13,44%. У цьому переліку запис не розділений на Стару й Нову Мурафу, тому наведене число не слід довільно приписувати одній із цих громад.61

1799

Топографічний опис 1799 року розглядає Мурафу разом із її поділом на Стару та Нову Мурафу. Містечко лежало на схилах біля річок Мурафи й Клекотинки, серед невисоких пагорбів; на Мурафі був просторий став. За приміткою Ю. В. Легуна, редактора видання топографічного опису 2017 року, Стара Мурафа лежала на лівому, а Нова — на правому березі Клекотинки. Опис називає власниками Яна та Щизерцького Потоцьких; редактор вважає, що, найімовірніше, йдеться про Петра і Яна, зятів Йоахіма Кароля Потоцького, який помер 1791 року.62

У містечку стояв великий мурований панський будинок із кухнею та невеликим плодовим садом. Були дві дерев’яні єврейські школи, перша — з невеликою пришкільною спорудою в гостинному дворі. У домініканському монастирі діяло училище.62

Торгівля зосереджувалася у 15 крамницях — 7 мурованих і 8 дерев’яних. За муровану крамницю єврейські орендарі платили власникові по 40 злотих, за дерев’яну — по 10. Євреї та міщани з-поміж підданих продавали тканини, цукор, каву, бакалію, прянощі й інші дрібні товари, які отримували з Бердичева. Двоє християн час від часу закуповували на навколишніх ярмарках до 200 великих волів і відганяли їх до Великопольщі, а звідти — до Пруссії та інших закордонних місць. Крім звичайних торгів, кожні два тижні відбувалися невеликі ярмарки; з навколишніх місць привозили сіль, дьоготь або смолу, оселедці, олію та місцеві продукти. Ярмаркові збори власник здавав євреям в оренду за 500 злотих.62

Серед єврейських ремісників названі мідник, гребінник, срібляр, кушнір і цирульник — по одному, 5 кравців, 3 шевці, 2 бляхарі та 3 різники. Пекарів зазначено двічі: спершу одного, далі двох; на повтор звертає увагу й редактор. Євреї також перепродували різні речі, торгували скляним посудом і продавали горілку, сплачуючи власникові по 2½ злотого з кожних 17 кварт пінного вина. Один єврей із Туреччини торгував бакалією та дрібними товарами; постійно мешкали також двоє німців — столяр і слюсар.62

Євреї утримували три винокурні з трьома невеликими казанами, використовуючи криничну воду й куповані дрова. У Старій Мурафі діяли також винокурний завод і панська броварня із солодовнею, де варили до 20 бочок пива на тиждень; ячмінь брали з власного господарства. Окремої цегельні не було: цеглу за потреби купували поблизу. Сірий будівельний камінь добували неподалік, вапно випалювали лише для власних потреб. Праворуч від річки Мурафи або ставу стояв дерев’яний борошномельний млин.62

При панському фільварку утримували 30 корів, із них 5 голландських, і двох українських биків. Із молока виготовляли масло й сир, надлишок продавали на ярмарках. Тут тримали панських коней, але кінного заводу не було, а також свійську птицю. До фільварку належали всі власницькі поля й сіножаті; худобу годували господарськими кормами та сіном із власних угідь.62

Опис наводить такі дані про населення містечка, не розділяючи їх між Старою та Новою Мурафою:62

КатегоріяДворівЧоловіківЖінок
Чиншова шляхта154248
Піддані257068
Євреї77113145

Близько 1800 року — родові списки дворян

У родових списках дворян Ямпільського повіту згадане поселення Мурафа та наведені нижче родини. Тут записи умовно віднесено до часу близько 1800 року: справа не датована, на обкладинці зазначено лише «не раніше 1800 року». Вік подано на час запису; точного року укладення це датування не встановлює.63

  • Міхал Долінський, син Міколая, 40 років, одружений із Кзеполінською; син Юзеф — 1 рік, дочки Анна — 8, Маріанна — 6, Анна — 2. Обох Анн збережено окремо.64

  • Якуб Гавінський, син Яна, 24 років, одружений із Маріанною Летвицькою; в цьому записі зазначено, що дітей немає. Його рідний брат Юзеф — 18 років, неодружений; проживання Юзефа в Мурафі виводиться з родинного групування.65

  • Фелікс Ґловацький, син Теодора, 33 років, одружений з Антоніною Кумінською. Місце Мурафа прочитане виразно, продовження поля про проживання чи заняття лишається нерозібраним і тут не тлумачиться.66

  • Міхал Яблонський, син Йоахіма, 50 років, одружений з Анною Ярмарковичовою; діти Юзеф — 15 років і Домінік — 6.67

  • Шимон Новицький, син Міхала, 25 років, одружений із Вікторією Яблонською; син Ян — 3 роки, дочка Марія — 2. Його рідний брат Фелікс — 20 років, неодружений. Мешкали на чинші.68

  • Ян Рудковський, син Єнджея, 40 років, одружений із Маріанною Штайнорівною; дочки Анна — 6 років і Маріанна — 2.69

  • Александр Рогавецький, син Теодора, 66 років, одружений з Анною Василеською; сини Віцентій — 25 років, Францішек — 23 і Фелікс — 16.70

  • Юзеф Роговський, син Базилія, 23 років, одружений з Анною, означеною як працьовита.71

  • Антоній Скальський, 33 років, одружений із Теклею Паннотовською; сини Флоріан — 6 років та Ігнацій — 2. У Мурафі перебував «у розпорядженні»; точного змісту цієї ролі запис не розкриває. Він служив у польському війську; назву чину та скорочення частини прочитано непевно. Як родинна прив’язка названий брат Ян, син Міколая, 35 років, у Насківцях Вінницького повіту; його родину тут не наведено.72

  • Станіслав Щука, син Кшиштофа, 60 років, одружений із Маріанною Голембйовською, записаний у Мурафі при економії. Ймовірне продовження його родини: Теодор — 32 роки, одружений із Катажиною Березецькою, дочки Маріанна — 8 і Агата — 5; Антоній — 52, одружений із Францішкою Сікорською, діти Людвік — 26, Францішек — 19, Антоніна — ймовірно 11, Віктора — ймовірно 8, Розалія — ймовірно 6; Ян (читання непевне) — 48, одружений із Барбарою Ластовецькою, діти Антоній — 18, Людвік — 14, Катажина — 12, Маріанна — 8. Далі під заголовком про синів названі неодружені Марцін, син Міколая, 34 років, і Людвік, син Марціна, 30 років. Належність продовження до Щук і точні зв’язки всіх цих осіб залишаються непевними; вказівку на Мурафу можна поширити на нього лише ймовірно.73

  • Францішек Велюньський, син Шимона, 26 років, одружений із Маріанною Жуковською. Рідні брати: Міколай — 23 роки, неодружений, Антоній — 13, Томаш — 8, Фелікс — 6; рідні сестри Анна — 15, Антоніна — 11, Гонора — 5. Мешкали в Мурафі, мали 13 спадково належних душ із землею у Туркові Брацлавського повіту. Францішек був товаришем польського війська, мав паспорт.74

  • Ян Заремба, син Павела, 22 років, неодружений, мав у Мурафі довічне посідання. Це формулювання саме по собі не встановлює спадкового права на маєток.75

  • Єнджей Злотницький, син Яна, 30 років, одружений із Магдаленою Мединською; сини Віцентій — 7 років й Ігнацій — 1, дочка Петрунелія, віку не наведено.76

1843

В єпархіальному чилищі в Старій Мурафі Ямпільського повіту навчалося 20 учнів. (П.Є.В. (1863) № 10)

1885

Колишнє державне містечко Стара Мурафа на річці Мурафі. У складі Мурафської волости.

Дворів 234, мешканців 2376.

Волосне правління; до повітового міста — 50 верст. Православна церква, костел, синагога, 2 єврейські молитовні будинки, лікарня, 18 заїздів, 4 погреби (тип позначено скороченням «рнскв.»), 8 закладів, позначених скороченням «п. д.», 43 крамниці, базар по п’ятницях і неділях, 2 водні млини.

1897

За даними Першого загального перепису населення Російської імперії 1897 року, в містечку Мурафа проживало значне єврейське населення (понад 1000 осіб).

1901

Мурафа або Мурахва м. – розташоване на ріці Мурафі та з давніх часів поділяється на Стару та Нову. Та половина містечка, котра знаходиться з правого боку р. Клекотини, зветься Старою Мурафою, а протилежна – Новою Мурафою. (Схоже, тут Сіцінський переплутав береги річки Мурафи: Стара Мурафа на лівому березі, а Нова – на правому – прим. В.П..)

Ріка Мурафа тече в глибокій скелястій долині; береги її – високі. Найближча зал. ст. “Ярошенка” за 12 верст. Ґрунт частково чорноземний, частково глинистий.

Мурафа, за переказами, була прикордонним містечком і утворювалася двома укріпленнями, сліди котрих видно досі. Стара Мурафа була козацьким укріпленням,.. Від цих укріплень простягалися передмістя: від козацького – те, котре нині зветься Травною, простягалося від лісу Довжецького та закінчувалося монастирем,.. Поселення було величезне, простягалося майже на 8 верст. Число монастирів і церков сягало в ньому, за переказами, 8.

(Тут опущена історія занепаду та відродження Мурафи) … Особливо опікувався Мурафою Яким-Кароль Потоцький; він відкрив тут ремісничі цехи, влаштував селітровий завод, вимостив бруком головну вулицю, висадив на ній дерева, побудував палац у Ст. Мурафі, облаштував парк, звіринець, старався відновити укріплення, отримав від короля право запровадити ярмарки тощо. Після смерті його друга дружина вийшла за Дзеконського, жила нерозсудливо, і дітям її перейшла лише частина Н. Мурафи зі Слободою; Стара-Мурафа перейшла Мостовським, а потім Добці. Останній за участь у бунті 30-х років був позбавлений маєтків, і відтоді Ст. Мурафа перейшла казні. Нова Мурафа також перейшла казні; Клекотина ж перебуває в руках 15 дрібних поміщиків.

Мурафи-Старої парафія розташована з обох берегів рк. Мурафи. Місцевість, котру вона займає, доволі мальовнича. Найкращий краєвид спостерігається, коли заїздити до м. Мурафи з заходу від м. Шаргорода; майе цілу одну версту доводиться спускатися з невисокої гори, звідки видно більшість парафії. Найближча зал. ст. “Ярошенка” – за 12 верст.

Місцевість здорова, суха; лише площа, котру займають єврейські крамниці та їхні житлові приміщення, є забрудненим місцем, де легко розвиваються різні хвороби. Ґрунт чорноземний, але чорнозем дрібний, з домішкою глини.

За 2 версти від центру, в урочищі, котре тепер звуть Коблевом, було, за переказами, козацьке укріплення; на тому місці залишилися видовжені земляні узвишшя, котрі тепер розорюють.

Нині в парафії 1123 парафіяни. Усі – малороси-селяни, землероби; допоміжним заняттям слугують ткацтво, видобуток каміння, торгівля продуктами селянського господарства та праця на сусідніх цукрових заводах.

1949 року, згідно з Указом ПВР УРСР від 29.9.1949 «Про ліквідацію Юридико-Шаргородської і Старомурафської сільрад Шаргородського району, Вінницької області», Мурафа отримала назву “Жданове”.

1989 року була повернута історична назва – Мурафа.

Зведення про напад 17 червня 1919 року

Запис про Мурафу в архівному зведенні, збереженому у справі за 1922 рік, називає 400 єврейських родин і датує напад петлюрівців 17 червня 1919 року. За цим викладом, нападники грабували й убивали єврейське населення, стріляли в людей, які тікали, не зважали на вік жертв та вбивали хворих у лікарнях. У зведенні повідомлено про сексуальне насильство над жінками; про одну 16-річну дівчину записано, що після пережитих жахів вона втратила розум.77

Погром, за зведенням, тривав три дні. Документ наводить 64 убитих, 66 сиріт і 23 вдови, багато поранених і постраждалих від сексуального насильства та збитки на 10 125 040 (?) рублів; сума прочитана непевно. Це підсумкові відомості, а не поіменний облік. Червнева дата відрізняється від липневого датування в заяві громади та відомості ДАКО, наведених нижче; чи йдеться про різні напади, чи про розбіжність датування одного нападу, не встановлено. Так само 64 убитих не слід механічно прирівнювати до підсумку 57 названих і шістьох невстановлених осіб в іншій відомості.777879

Липневе датування та статистика районного комітету

У бюлетені районного комітету допомоги потерпілим від погромів Могилева-Подільського №1 від 20 червня 1920 року є окремий розділ «Мурафа — липень 1919». Статистична таблиця цього бюлетеня, що охоплює червень–липень 1919 року, наводить для Мурафи 400 родин, із них 280 потерпілих, 64 загиблих, 33 вдови й 66 сиріт. У графі віку жертв зазначено 18–73. Точного дня нападу таблиця не називає. Число 33 вдови відрізняється від 23 у наведеному вище зведенні; причини розбіжності та зв’язку між цими обліками не встановлено.80

Датування та виконавці у збірнику 1927 року

Французький збірник Комітету єврейських делегацій Les pogromes en Ukraine sous les gouvernements ukrainiens (1917–1920): aperçu historique et documents датує мурафський напад 15–18 червня й приписує його 1-му Лубенському кавалерійному полку під командуванням капітана Чапліковського, наводячи 70 загиблих.81

Цей виклад відрізняється від доповіді 11 серпня 1919 року, яка називає 9-й Лубенський полк, полковника Костантінова та понад сто вбитих. Відповідність названих частин і командирів, як і зв’язок червневого та липневого датувань, не встановлена. Збірник не дає підстав змінювати назви чи числа в інших документах або підсумовувати їх як втрати окремих нападів.818283

У примітці до назви полку й командира укладачі посилаються на звернення П. Спектора до головного отамана Петлюри, а число загиблих пов’язують із листом єврейської громади Мурафи до керівництва громади Могилева-Подільського. Це вказівки на джерела викладу; самих звернення й листа вони не замінюють.81

Доповідь про військові частини в Мурафі

Пізніший військовий виклад Олександра Удовиченка датує зайняття Старої й Нової Мурафи 7-м Синім полком під командуванням полковника Вишнівського темною ніччю 1 липня 1919 року. Це датування військової операції, а не погрому.84

У доповіді №466 від 11 серпня 1919 року до Могилівсько-Подільського районного комітету допомоги потерпілим від погромів історію нападу на Мурафу викладено зі слів українських та єврейських мешканців. Спершу в містечку перебували частини Синьої дивізії на чолі з полковником Вишневським, які, за доповіддю, доброзичливо ставилися до єврейського населення. Доповідачі посилаються на його лист казенному рабинові з подякою за гостинність і постачання продуктів; самого листа ця згадка не замінює.82

Після відходу дивізії до Мурафи вступили частини 9-го Лубенського полку на чолі з полковником Костантіновим. За тим самим викладом, козаки відтіснили більшовиків на 76 верст від містечка, а повернувшись, розпочали масові вбивства. Доповідь згадує мурафського начальника міліції та старшину Рудковського як тих, хто підтверджував обставини початку насильства. Це джерельна атрибуція конкретної частини та командира; вона не встановлює їхньої тотожності з інакше названими формуваннями в інших викладах. Дати мурафського нападу на цьому аркуші немає.82

Назва «9-й Лубенський полк» у доповіді потребує обережного зіставлення: у військовому викладі Удовиченка 9-й Стрілецький і кінний Лубенський полки названо окремими частинами. Це не дає підстав виправляти назву в доповіді або вважати встановленою відповідність між усіма згаданими формуваннями.85

Продовження доповіді описує вбивства, катування, приниження, примусове перевезення награбованого майна та сексуальне насильство. За цим викладом, козаки грабували й руйнували крамниці, а селяни вивозили майно до навколишніх сіл. Старшина Рудковський, за свідченням доповідачів, самовіддано врятував десятки єврейських мешканців і захищав жінок від насильства. Після відходу козаків діяла їхня заборона селянам продавати євреям продукти; мешканці голодували, не мали одягу й надалі потерпали від погроз. Доповідачі наголошували на потребі медичної допомоги, зокрема жінкам із захворюваннями, які вони пов’язували із сексуальним насильством.83

Ця доповідь оцінює втрати як понад сто вбитих і 50 мільйонів рублів збитків. Це окремий джерельний підрахунок: його не можна замінювати числами 64 або 63 з інших відомостей чи додавати до них. Самі делегати просили прискорити прибуття Надзвичайної слідчої комісії для точного встановлення причин і масштабів погрому, числа жертв та збитків.83

До Мурафи делегати прибули з районним тиловим комендантом Смикалюком. На народних зборах були присутні також начальник міліції та Рудковський; у доповіді окремо згадано запевнення Значкового щодо подальшої безпеки населення. Після зборів делегати провели засідання ради громади, передали їй 30 тисяч рублів і білизну та пояснили порядок розподілу допомоги й організації комітету потерпілих. Начальник міліції обіцяв сприяти його роботі.83

Рада громади просила шаргородського районного тилового коменданта призначити Смикалюка комендантом Мурафи. Той відмовив, пославшись на відсутність повноважень призначати окремих комендантів у кожне містечко, і натомість пообіцяв надсилати представника для охорони мешканців та обшуків у селян. Делегати пропонували клопотати про щонайменше 500 тисяч рублів субсидії, призначення коменданта, заміну начальника міліції Рудковським, надсилання закону про національно-персональну автономію з пояснювальними розпорядженнями, військового загону для повернення награбованого та слідчої комісії. Доповідь засвідчує ці прохання й пропозиції, але не їх виконання.83

Звернення громади про розслідування погрому

У телеграмі від 24 липня до міністра єврейських справ повідомлялося, що в Мурафі та Шаргороді вже кілька днів грабують і б’ють єврейських мешканців та чинять сексуальне насильство над жінками, а становище не поліпшується. Голова єврейської громадської управи Ямпольський і директор департаменту національного самоврядування Міністерства єврейських справ Е. Боград просили міністра негайно звернутися до українського уряду по допомогу потерпілим. Збережений документ позначений як копія з копії; рік після дати телеграми не наведено. Завершальний запис про відповідність оригіналові підписав діловод інформаційного відділу Р. Швальбойм 15 вересня 1922 року — це дата засвідчення, а не датування описаного насильства.86

У заяві №134 від 14 вересня 1919 року єврейська громадська управа Мурафи датувала погромні події 15–17 липня того року. Звертаючись до Міністерства єврейських справ, управа повідомляла, що спеціальної комісії досі не прислали, а слідство передали місцевому слідчому, який не задовольняв єврейське населення. Вона просила надіслати спеціальну слідчу комісію за участю представника міністерства та члена Мурафської єврейської громадської управи, обізнаного з обставинами погрому. Збережений текст — копія перекладу з єврейської мови із засвідчувальним записом від 11 жовтня 1919 року; він передає звернення громади, а не результати розслідування.78

Названі в заяві 15–17 липня відрізняються від дат окремих убивств у наведеній нижче відомості, яка містить також записи за 18 липня. Ці документи не встановлюють, чим пояснюється розбіжність.7879

На засіданні 22 жовтня 1919 року Особлива слідча комісія розглянула лист Міністерства єврейських справ від 13 жовтня №3670 із копією заяви Мурафської єврейської громадської управи. Громада була незадоволена тим, що розслідування доручили місцевому слідчому. Комісія визнала, що в листуванні немає конкретних фактів, які становили б скаргу на нього, і пояснила, що уповноважена розглядати саме скарги на слідчих. Вона попросила міністерство повідомити про це управу та з’ясувати, чим слідчий не задовольняє громаду і кого вона може запропонувати для провадження слідства з-поміж осіб із вищою юридичною освітою та досвідом слідчої роботи.87

Засіданням головував заступник голови комісії, представник Міністерства юстиції В. В. Завадський; були присутні представник Міністерства внутрішніх справ Христофор Осканів і представник Міністерства єврейських справ М. А. Альтер. Протокол засвідчує запит конкретних претензій і кандидатури, але не звільнення слідчого, призначення його наступника або прибуття спеціальної комісії до Мурафи.87

У копії звіту комісії до керуючого Міністерством юстиції, у шапці якої зазначено жовтень 1919 року без дня, справу про погром у Мурафі прямо названо дорученою слідчому Прохневичу. Комісія повідомляла, що через відсутність зв’язку не може дати певних відомостей про рух низки справ, зокрема мурафської: від виконавців не надходило повідомлень. Звіт складено у відповідь на лист від 24 жовтня №1771; відсутність відомостей у комісії не доводить, що слідчий не вчинив жодних дій.88

Серед загальних причин повільного руху справ звіт називає нестачу вільних слідчих, низьку платню прикомандированим особам — 50 гривень на добу — та малі аванси на роз’їзди через брак грошей. Роботі комісії й нагляду за справами перешкоджали також хвороби її голови М. А. Корчинського та члена Гольдельмана. Це пояснення роботи комісії загалом, а не встановлення окремої причини кожної затримки в Мурафі.89

У доданому переліку складу комісії поряд із головою М. А. Корчинським зазначені представники міністерств: військового — М. Н. Назаренко, внутрішніх справ — С. Я. Кузик, а з 22 жовтня Х. Я. Осканів, єврейських справ — М. А. Альтер, праці — С. І. Гольдельман, юстиції — В. В. Завадський. Перелік засвідчує їхні ролі в органі, який звітував про мурафське слідство, але не особисті виїзди до Мурафи.89

Окремий звіт №324 від 5 листопада знову називає виконавця мурафської справи, цього разу у формі Похневич. У доданому персональному переліку зазначений В. К. Прохневич, судовий слідчий Ямпільського повіту. Однакова прив’язка мурафської справи в жовтневому й листопадовому викладах та посада в додатку дають підстави ймовірно вважати ці написання варіантами прізвища одного виконавця. Повного імені документи не розкривають. Протокол від 22 жовтня не називає слідчого, на якого скаржилася громада.908887

У листопадовому звіті комісія пояснювала брак відомостей станом комунікацій. Щоб з’ясувати рух справ, вона розіслала письмові запити 15 жовтня, а 31 жовтня — телеграфні. Через відсутність грошей прикомандированим особам не виплачували добових із 20 вересня й не видавали авансів на роз’їзди. Доповідач припускав, що це разом із низькою платнею — 25 карбованців на добу — перешкоджає швидшому розслідуванню. За встановленим для грошових одиниць УНР співвідношенням ця сума номінально дорівнювала 50 гривням жовтневої копії.9091

Таким чином, у справі збережено жовтневу копію без дня та окремий звіт із датою 5 листопада, яку наводить і Л. В. Гриневич. Жоден із цих текстів не встановлює завершення мурафського слідства або вироку його учасникам.889092

За дослідженням Марека Богдана Козубеля, справу про погром у Мурафі, поряд зі справами Шаргорода, Джурина та інших містечок, передали суддям і слідчим військового, загального й адміністративного судочинства. Автор посилається на звіт слідчої комісії від 5 листопада 1919 року. Цей перелік не встановлює конкретного одержувача мурафської справи або її судового результату.93

Окремий список 28 загиблих і родин

За частковим читанням листа їдишем, підписаного Мурафською громадою, від погрому минуло два тижні, а загиблих іще знаходили. Автори описували містечко як мертве, серця — як розбиті, а нужду — як велику. Без установленої дати листа цей відносний проміжок не визначає календарної дати нападу.94

У справі про погроми в Мурафі зберігся окремий список 28 осіб із місцем походження та відомостями про родину, що залишилася. У графі часу вбивства переважно стоїть число 15; місяць і рік у наведеній таблиці не зазначені. Графа «зріст» містить числа без указаних одиниць, тому нижче її назву збережено без тлумачення як віку. У 12 родинних клітинках зазначено дружину, а в чотирьох із них — разом 15 дітей. Це сума явно записаних відомостей, а не загальний облік усіх удів і сиріт; порожні клітинки не означають відсутності родини.95

№Ім’я та прізвищеМісце у записіЧас убивстваСімейний станГрафа «зріст»Родина, що залишилася; примітки
1Арон Аронів КаплунМурафа15Одружений45Дружина; у примітці зазначено співчуття більшовикам
2Мейлех Арієв ШафірКолон-Гермук15Одружений37Дружина
3Волько Мордків БельферМурафа15Одружений48Дружина
4Іось Шимонів Бергінерм. Лучинця—Одружений30Дружина
5Шліома Вольків ГотманБраїлів15Одружений40Дружина
6Зельман Воскобойникм. Красне15Одружений44Дружина, 1 дитина
7Рувин Мойше-Хаїмов Рекеченськийс. Мурафа15Одружений24Дружина, 4 дітей
8Волько Мордків Спекторс. Мурафа15Одружений55Дружина, 6 дітей
9Айзик Гершков БкурийськийЯшполя15Одружений45Дружина, 4 дітей
10Мойше Дувидов ГулькоТомашпіль—Одружений25Дружина
11Арон Пінкосів БудкерСтара Мурафа15Одружений38Дружина
12Волько Пінкосів БудкерСтара Мурафа15Одружений30Дружина
13Сруль Пінкосів БудкерСтара Мурафа15Парубок24—
14Лейбиш Абрумов ЛернерМурафа15Одружений56—
15Шая Лейбишов ЛернерМурафа15Парубок24—
16Берко Лейбишов ЛернерМурафа15Парубок16—
17Янкель Ізьків ШаєвичМурафа15Парубок26—
18Ішер Ідків ШаєвичМурафа15Парубок21—
19Мордко Нухимів Рабиновичм. Воньковці15Парубок27—
20Янкель Цалив Айзенманм. Александрієв15Парубок26—
21Волько Гдалів Футоринм. Томашпіль15Парубок18—
22Іцко Хаїм-Пінкосів ЛернерманСтара Мурафа15Парубок22—
23Леїзер Шмерків ВінерМурафа———Наведено число 19 без однозначної прив’язки до графи
24Герш Срулев ПінцкерМурафа15Парубок27—
25Нусь Срулев ПінцкерМурафа15Парубок19—
26Борух Абрумів КвашьНіколаєв.15Парубок19—
27Мошко Іцків СапожнікМурафа15Парубок25—
28Шмуль Іцків СапожнікМурафа15Парубок19—

Тире позначає незаповнене поле. Пізніший напис їдишем має дату 17 січня 1922 року; його зміст не встановлено, тому ця дата не використана як дата вбивств. Подібність імен до відомості ДАКО, наведеної нижче, сама собою не встановлює тотожності людей: у документах відрізняються окремі форми імен, числа й місця походження.95

Липень 1919 року — відомість про загиблих

Відомість про вбитих під час погрому в Мурафі, складена 2 грудня 1921 року, називає в перших 15 записах людей, убитих петлюрівцями 15–16 липня 1919 року. Для першого запису місцем проживання зазначено Стару Мурафу, для решти — Мурафу. Наведені нижче записи становлять початок відомості, а не підсумок усіх загиблих. Відомості про Брадецького походять від дружини й дітей, про інших — від очевидців.96

№Ім’я та прізвищеВікЗаняттяДата й обставини загибеліПоховання та примітки
1Занвель Фавелев Брадецький63Працівник олійні15 липня 1919, удома, убитий шаблямиЄврейське кладовище; мешканець Старої Мурафи
2Лейбеш Йосипов Лернер54Крамар15 липня 1919, біля лазні, убитий шаблямиБратська могила; убитий разом із двома синами
3Йосип Гасс62Службовець15 липня 1919, у посівах, убитий шаблямиБратська могила
4Волько Мордков Спектор53Торговець15 липня 1919, біля будинку, розстрілянийБратська могила
5Нафтула Нафтулович52Швець15 липня 1919, біля лазні, розстрілянийБратська могила
6Азик Джуринський50М’ясник15 липня 1919, біля синагоги, убитий багнетомБратська могила
7Арон Каплун40Токар15 липня 1919, біля будинку, розстрілянийБратська могила
8Зельман Шулімов Воскобойник44Ватник15 липня 1919, у підвалі, зарізанийБратська могила
9Мойше Вайнман39Кравець16 липня 1919, у полі, порубанийБратська могила; за приміткою, тіло порубали на частини, які поїли собаки й свині
10Мейлех Ар’євич Шафір37Крамар15 липня 1919, біля лазні, застреленийБратська могила
11Шлойме Берганг37Крамар15 липня 1919, удома, застреленийБратська могила
12Шлойма Готман37Плантатор15 липня 1919, у льосі, застреленийБратська могила
13Арон Пінькасов Будкер37Крамар15 липня 1919, у ліжку, убитий багнетамиБратська могила; під час хвороби на висипний тиф
14Нухим Мойсеїв Рознятовський37Столяр15 липня 1919, біля лазні, убитий прикладамиБратська могила
15Йосип Бергінер34Різник15 липня 1919, на горищі, застреленийБратська могила

У записах №16–32 також ідеться про вбитих петлюрівцями в липні 1919 року, похованих у братській могилі; відомості походять від очевидців. Точного дня для цих записів не зазначено. Усі, крім Симхи Розенбліта із села, позначеного скороченням «Вознов.», записані мешканцями Старої Мурафи.97

№Ім’я та прізвищеВікЗаняттяМісце й обставини загибеліПримітки
16Абрам Іцков Сапожник33КравецьУ полі, убитий шаблями—
17Симха Шмулев Розенбліт33ТорговецьУ полі, убитий шаблямиМешканець с. Вознов.
18Вольф Пінкасов Будкер32ТорговецьНа вулиці, застрелений—
19Йосип Хаїмов Шаєвич31ТорговецьУ полі, зарубаний—
20Шершон Вольфов Шойхет27СлужбовецьНа вулиці, застрелений—
21Абрам Мордков Лернер30Без заняттяНа вулиці, застреленийУ відомості зазначено психічний розлад
22Мордко Нухимов Рабинович28ТорговецьНа вулиці, застрелений—
23Янкель Іцков Шаєвич27КрупникНа вулиці, застрелений—
24Сруль Пінкасов Будкер27ТорговецьНа вулиці, застрелений—
25Мойше Іцков Сапожник27КравецьНа вулиці, застрелений—
26Давид Пінкасов Печерський25СлужбовецьНа вулиці, застрелений—
27Мордко Лейбов Берлянд25ТорговецьНа вулиці, застрелений—
28Бенціон Іцков Бекер25ПекарНа вулиці, застрелений—
29Мойше Мордков Трахтенберг24КравецьНа вулиці, застрелений—
30Арон Хавис24ТорговецьНа вулиці, застрелений—
31Йосип Куперман24?На вулиці, застрелений—
32Мойше Дувидов Гулько24ТорговецьНа вулиці, застрелений—

Записи №33–52 стосуються вбитих петлюрівцями 16 липня 1919 року; джерелом відомостей названо очевидців, місцем поховання — братську могилу. №33–50 записані мешканцями Старої Мурафи, №51–52 — Нової Мурафи. Примітки до окремих записів уточнюють стан тіл і похованих останків.98

№Ім’я та прізвищеВікЗаняттяМісце й обставини загибеліПримітки
33Залмен Хаїмов Княжнер24Шпочник (?)На горищі, убитий багнетами—
34Іцко Мойшев Будкер24КрупникВ очереті, застреленийПоховано частину тулуба
35Рувин Мойшев Рекеченський24КрупникУдома, убитий шаблями—
36Герш Срулев Пнискер26СлужбовецьНа вулиці, убитий шаблямиКістки поховали, решту тіла з’їли собаки
37Шая Лейбов Лернер24ТорговецьНа вулиці, застреленийРазом із батьком і братом
38Янкель Цалев Айзенман23ТорговецьУ ліжку, заколотийХворів на тиф
39Ушер Іцков Шаєвич22КрупникУ комірчині (?), застрелений—
40Іцко Хаїмов Лернерман22ТорговецьУдома, застрелений—
41Лазар Шмерков Вінер20ГімназистНа вулиці, застреленийЗа приміткою, тіло повністю з’їли собаки
42Борух Абрамов Кваша20ГімназистБіля волості, застрелений—
43Шмуль Іцков Сапожник19КравецьУ льосі, застрелений—
44Волько Гдалев Футуран19СлужбовецьНа вулиці, застрелений—
45Пінкас Іванис18СлужбовецьНа вулиці, убитий прикладом—
46Берко Лейбов Лернер18УченьНа вулиці, застреленийУбитий разом із братом і батьком
47Мойше Пінкасов Печерський18УченьНа вулиці, застрелений—
48Нусь Срулев Пнискер17УченьНа вулиці, убитий шаблями—
49Рувин Фридлев Шафір17УченьНа вулиці, застрелений—
50Куперман Срулев Залмен16УченьНа вулиці, убитий прикладами—
51Кельман Лейбов Каплун24КовальНа вулиці, убитий прикладамиМешканець Нової Мурафи
52Вольф Хаїмов Бельфер50ТорговецьНа вулиці, убитий прикладамиМешканець Нової Мурафи

Останні п’ять поіменних записів називають мешканців Шаргорода, убитих петлюрівцями 18 липня 1919 року й похованих у братській могилі. Відомості про них походять від очевидців.79

№Ім’я та прізвищеВікЗаняттяМісце й обставини загибелі
53Борух Йосипов Залязник27ТорговецьУ льосі, убитий багнетами
54Нисон Вольфов Криштуль27ТорговецьНа вулиці, застрелений
55Абрам Шмулев Шор25Торговець (?)На вулиці, застрелений
56Хаїм Йосипов Крупник25Торговець (?)На вулиці, застрелений
57Хаїм Мойшев Рознатовський20КравецьНа вулиці, застрелений

Наприкінці відомості підсумовано 57 убитих і зазначено, що до цього числа слід додати ще шістьох євреїв не з Мурафи, особи яких неможливо було встановити через понівечення тіл. Отже, документ обліковує 57 поіменних і шість невстановлених загиблих — разом 63 особи. Наприкінці названо уповноваженого євобкому Дорфа. Окремих дат і обставин загибелі цих шістьох у підсумковій примітці не наведено.79

Ця відомість відрізняється датами й названими виконавцями від наведених нижче повідомлення про денікінський погром 1 серпня 1919 року та списку зі справи 231. Подібні імена в різних документах самі собою не встановлюють тотожності осіб; різні вікові дані й форми імен збережено окремо.96

1 серпня 1919 року — повідомлення про денікінський погром

У розділі відомостей про погроми в Подільській губернії, збереженому у справі комітету допомоги, повідомлення №81 датує денікінський погром у Мурафі 1 серпня 1919 року й називає 70 убитих та багато поранених. За цим повідомленням, нападники вбивали хворих євреїв у лікарнях і пограбували всіх потерпілих; у грабежах брали участь місцеві жителі. Тіла загиблих кілька днів залишалися на вулицях, де їх гризли собаки. Текст не називає окремих учасників чи потерпілих і не визначає кількості поранених.99

Поіменний список загиблих від денікінських погромів 1919–1920 років

У справі комітету допомоги розділ поіменного списку про Мурафу містить 64 позиції. Заголовок усього документа охоплює час від червня (?) 1919 року до лютого 1920-го; початковий місяць прочитаний непевно. Окремих дат загибелі в наданому списку немає. П’ять осіб записані як невідомі; під №16 наведено шестирічного Д. Лернера. Отже, ці 64 позиції не можна автоматично прирівняти до показника 64 убитих дорослих у таблиці про липень 1920 року: різняться часові межі та вікове охоплення. Розділ називає Мурафу без розмежування Старої й Нової громад.100

№Ім’я та прізвищеВік, років
1Арон Камлан45
2А. Шафір37
3Бельфер48
4Йосип Бергінер30
5Шолем Гутман40
6Рувин Рекетшенський24
7Лазар Воскобойник44
8Спектор55
9Мойсей Гулько25
10Айзик Джуринський45
11Арон Будкер38
12Ізраїль Будкер24
13Вавель Будкер30
14Л. Лернер56
15І… Лернер24
16Д. Лернер6
17Яків Шаєвич26
18Омар Шаєвич21
19Йосип Шаєвич34
20Яків Айзенман26
21Зав Футерман18
22Аліезер Вінер19
23Іцхок Леркерман22
24Цві Фницкер (?)27
25Нейах Фницкер (?)19
26Борух Кваша19
27Мойше Сапожник25
28Самуїл Сапожник19
29Зайнвіль Градецький58
30Йосип Кац73
31Мойше Вайнман46
32Пінхос Церамис18
33Арон ?26
34Бен-Ціон Векер26
35Авром Лернер35
36Нафтоля Нафтлюбич55
37Шолим Берган35
38Н. Рознотовський35
39Мордхе Бриліант26
40Писен Криштал26
41Борус ?аложник27
42Йосип Куперман26
43Залман ?уперманНе вказано
44Залман Киржнерман26
45Мойсей Трахтенберг35
46Довид Пет?ерскі24
47Мойсей Пет?ерскі19
48НевідомийНе вказано
49Хаїм Вейц24
50Гершен Шухт27
51Аврам ?ур28
52Лева Веницький26
53Мойше Фішер27
54НевідомийНе вказано
55Рувен Рекетшенський19
56Аврам Сапожник37
57Мордхе Рабинович27
58Калман Камлан28
59НевідомийНе вказано
60НевідомийНе вказано
61НевідомийНе вказано
62Шлейма БлехерНе вказано
63Симохо Розенблит40
64Іцхок БудкерНе вказано

Липень 1920 року — погром у таблиці допомоги

Мурафа згадана в записі №49 таблиці відомостей про погроми з матеріалів Київської районної комісії єврейського громадського комітету допомоги потерпілим. Напад датовано липнем 1920 року й приписано петлюрівцям; у графі вбитих дорослих наведено 64 особи, у графі загальної кількості постраждалих сімейств — 280. Ці показники не слід прирівнювати: сімейства обліковувалися окремо від осіб, а число вбитих дорослих не охоплює автоматично всіх вікових груп. Запис називає Мурафу без розрізнення Старої та Нової єврейських громад, тому розподілу цих втрат між ними він не встановлює.101

Зв’язок із повітовим уповноваженим Кривов’язом

У записі №15 про Ямпільський повіт повітовим уповноваженим названо Кривов’яза, адресу якого зазначено в Томашполі; його штат налічував п’ять осіб. Мурафа разом із Джурином наведена серед пунктів його зв’язку. Це свідчення зв’язку з уповноваженим, а не встановлення територіальної належності поселення до повіту на певну дату; характеру зв’язку запис не пояснює.102

Як зіставляти показники населення

Окремий демографічний блок путівника з історії єврейських містечок наводить такі показники для Мурафи. Вони розрізняють поселення й ширшу громаду лише для частини років.103

РікЄврейське населенняМежі показника за путівником
1765Стара Мурафа — 115; Нова — 221Дві частини наведені окремо
1776374; із приписаними поселеннями — 646Стара й Нова разом; ширший підсумок включає найближчі села
1784290; у громаді — 719Поселення й громада розмежовані
1787329; у громаді надруковано 97Внутрішня неузгодженість: підсумок громади менший за число поселення
1847849Поділу на Стару й Нову немає
1853Стара — 613; Нова — 529Прихожани окремих громад; показник з іншого абзацу путівника104
1889898Поділу на Стару й Нову немає
18971350, зазначено 99% населенняТериторіальні межі, до яких належить відсоток, не пояснені
19231229Поділу на Стару й Нову немає
19983Поділу на Стару й Нову немає

Число 97 за 1787 рік залишене як повідомлення видання; використовувати його як узгоджений підсумок громади неможливо. Так само наведені для 1897 року 99% не слід автоматично поширювати на все населення обох поселень.103

Для Мурафи історичні показники стосуються різних одиниць обліку. За вебвикладом на основі путівника з історії єврейських містечок, 1871 року у Старій Мурафі було 175 житлових будинків, а в Новій — 266; це не чисельність євреїв і не окремо визначена кількість єврейських будинків. Для Старої Мурафи у 1910–1914 роках той самий виклад називає 180 єврейських родин, що також не є числом осіб.105

Для першої половини 1920-х років цей виклад подає близько двох тисяч євреїв у Мурафі, а окремо для 1923 року — 1229. Розподілу між Старою та Новою громадами й пояснення різниці він не дає, тому ці числа не утворюють зіставного ряду, який сам собою доводив би зміну населення.105

Єврейська школа на початку 1920-х років

За історичним путівником В. Лукіна, А. Соколової та Б. Хаймовича, у Мурафі на початку 1920-х років відкрили єврейську школу, проте спершу більшість дітей навчалася в хедерах. Автори переказують повідомлення газети «Дер Емес»: після агітації представника окружної євсекції кількість учнів школи зросла з трьох до дев’яноста. Той самий виклад приписує цій кампанії припинення роботи хедерів. Це повідомлення про результат партійної кампанії, а не перевірена за шкільними журналами статистика; воно не встановлює точної дати відкриття, адреси школи чи імен учителів. Поділу між Старою та Новою громадами в цьому описі немає.106

Доповідь про становище єврейського населення Могилівської округи засвідчує проблему зі шкільним приміщенням у Мурафі: школа містилася у приватному будинку, а власники намагалися повернути зайняте нею приміщення. Документ не повідомляє, чим завершилися ці спроби.107

Ремісники й наміри переселення у 1920-х роках

У матеріалах справи про становище населення Могилівської округи за 1925–1926 роки доповідь, підписана уповноваженим УЧОСО Глузбергом, повідомляє про понад 200 сімейств у Мурафі, більшість яких становили ремісники. Їхнє економічне становище автор оцінював як тяжке, а слабке ремісниче виробництво пояснював відсутністю збуту навіть після збирання врожаю. Група колишніх торговців збиралася переїхати до Херсонської округи, щоб зайнятися землеробством; здійснення цього наміру доповідь не засвідчує. Глузберг також пов’язував невдоволення єврейського населення зі скрутним економічним становищем і відзначав вплив сіоністичних груп серед молоді, яка прагнула до Палестини. Це оцінки доповідача, без кількісного обліку таких настроїв. Поділу наведеного числа сімейств між Старою й Новою Мурафою уривок не містить.108

Шохет і громадські кошти у 1925 році

За історичним путівником, шохет Лейб-Іцхак Генеліс збирав кошти на потреби єврейської громади Мурафи через плату за ритуальний забій худоби. Шохет і рабин орендували державну бійню; у липні 1925 року місцева влада розірвала договір із попереднім шохетом. Генеліса в цьому викладі названо саме шохетом; його належності окремо до Старої чи Нової громади не уточнено.109

Автори путівника пов’язують розірвання оренди з наміром влади ліквідувати традиційний громадський збір із ритуального забою та підірвати економічну самостійність громади. За наведеним ними повідомленням, новий шохет знизив плату за забій із десяти до двох копійок. Заміна орендаря й зниження тарифу, ймовірно, послабили попередній механізм фінансування громадських установ, адже Генеліс використовував плату для збору коштів на їхні потреби. Однак цей виклад не визначає частки громадського збору в тарифі, фактичного скорочення надходжень або подальшої долі установ; п’ятикратне зниження плати не можна прирівнювати до такого самого падіння громадського бюджету.109

Виробнича кооперація у 1920-х роках

За путівником В. Лукіна, А. Соколової та Б. Хаймовича, який посилається на газету Emes від 4 квітня 1925 року, багато мешканців Мурафи були об’єднані у виробничий кооператив. Назви, галузі виробництва та імен учасників путівник не подає; поділу між Старою й Новою Мурафою в цьому повідомленні також немає.110

1925

У звіті за жовтень 1925 року про перший рік роботи пайового товариства «Вінелектро» Мурафу названо серед місць Могилівської округи, де електрокооперативні товариства перебували на стадії організації. Це свідчення підготовки кооперативної електрифікації, а не вже здійсненого підключення села. Тотожності цього товариства зі згаданим вище виробничим кооперативом джерело не встановлює.111

У довіднику Населені місця Поділля (1925) Стара Мурафа — містечко у складі Мурафської сільради Мурафського району за районуванням 1923 року. Зазначено 680 господарств і 2935 мешканців; переважаюча національність — українці. Серед установ названі телефон, поштово-телеграфний відділ, трудова школа, лікнеп, сільбудинок, лікарня, ветеринарний і злучний пункти. Торговим пунктом тяжіння була Мурафа. (Населені місця Поділля (1925), таблиця Мурафського району, друк. с. 230–232)

1941–1942 — населення й розселення гетто

За енциклопедією USHMM, відкрите гетто Мурафи створили наприкінці вересня 1941 року або невдовзі після цього у Старій Мурафі — частині поселення, де традиційно жила єврейська громада. Воно охоплювало єврейську школу та частково зруйновану синагогу; межі визначили усним наказом. Нова Мурафа, де переважали українці-християни, у цьому описі відокремлена від території гетто.112

Восени 1941 року тут залишалося близько 800 місцевих євреїв. За енциклопедією, у жовтні–грудні прибуло близько 3500 депортованих із Румунії, переважно з Південної Буковини та Дорогойщини, а також менші групи з Бессарабії й Чернівців. Сара Розен подає ті самі приблизно 3500 прибулих за дещо ширший період — від осені 1941-го до січня 1942 року. Це оцінка прибуттів, а не перепис усіх мешканців на одну дату. Місцева громада приймала депортованих, але житло швидко переповнилося: в одній кімнаті мешкало кілька родин, люди оселялися також на горищах і в господарських будівлях.112113

За Розен, перша група налічувала близько 150 родин. Організувати переїзд до Мурафи найнятими німецькими вантажівками допомогли Нахум Бакал і Фукс із Сучави, Стерншус із Кимполунга, лікар Дрімер із Радівців, Пехтгольц та лікар Шехтер з Іцкан. Авторка описує підкуп жандармів у Могилеві, який дозволив перевезти родичів та інших земляків із майном. До гетто прибували й люди, які втекли з інших місць утримання або колон. Таке різне походження й становище прибулих не дозволяє трактувати населення гетто як незмінну групу протягом 1941–1942 років.113

1942–1943 — рада гетто й примусова праця

За енциклопедією USHMM, поряд із радою місцевих євреїв у гетто Мурафи діяла рада депортованих на чолі з Нахумом Бакалом. Єврейська поліція виконувала вимоги румунської, української та внутрішньої адміністрації гетто. Серед примусових робіт названі розчищення снігу, збирання тютюну, роботи для місцевих установ і будівництво дороги Мурафа — Ярошенка в червні–вересні 1943 року.114

У пізнішому викладі Меїра Костінера комітет на вимогу окупаційної влади надавав робітників, а набір проводила єврейська поліція. Автор називає місцевого старосту Нікіту й командира жандармів Пастраме. Дорожні роботи він датує вже часом після березня 1942 року, їхнім керівником називає депортованого із Сучави інженера Кеніґа. Камінь добували в кар’єрі: робочий день тривав із шостої ранку до шостої вечора з годинною перервою; обід складався з горохової юшки та 125 грамів хліба. Узимку встановлювали норми розчищення снігу; автор згадує обмороження й загиблих. Це меморіальна розповідь; розбіжність у датуванні дорожніх робіт між нею та енциклопедією не з’ясована.115

Опублікована Мататіасом Карпом відомість бюро єврейської праці прямо датує роботи на дорозі Мурафа—Ярошенка червнем–вереснем 1942 року, а їхню вартість для мурафської групи визначає у 24 793 RKKS. Це облікова оцінка праці, не підтверджена виплата й не число робітників. Дата 1943 року в енциклопедії USHMM відрізняється від цієї відомості; підстав пояснювати розбіжність окремим повторним будівництвом поки немає. Докладніше про спільні роботи в’язнів трьох гетто — в історії Шаргорода.116

Енциклопедія також описує відправлення мурафських в’язнів 1943 року на будівництво мосту в Трихатах і доріг біля Миколаєва. Наведений у ній переказ звіту бюро єврейської праці Шаргородського району від 30 квітня 1943 року говорить про виплату лише близько 15% належної винагороди харчами. Цей показник стосується звіту бюро; його не слід автоматично вважати окремим підсумком лише для Мурафи.114

1942–1944 — харчування та медична допомога в гетто

За дослідженням Сари Розен, у середині 1942 року рада гетто Мурафи збирала кошти із заможніших депортованих на громадську кухню, яка видавала нужденним родинам миску супу щодня. Авторка називає 1400 одержувачів харчування, а керівником кухні — Лейзера Готліба. Барух Стерншус із Кимполунга відповідав за залучення коштів і постачання; допомога надходила через Могилів і Шаргород.117

Після спалаху тифу взимку 1941–1942 років лікар Вайденфельд і правник Лейнборд, обидва із Сучави, організовували санітарну просвіту. Облаштовували вбиральні, застосовували вапно, доглядали колодязі та створили дезінфекційну установку проти вошей. Розен згадує аптеку й лікарню, але подає дві різні характеристики її місткості: 25 ліжок і додавання 25 ліжок до наявної лікарні. Загальної місткості ці формулювання однозначно не встановлюють.117

За енциклопедією USHMM, початкові внутрішні збори доповнювала матеріальна й грошова допомога від відділу допомоги Центрального бюро румунських євреїв упродовж 1943 року та на початку 1944-го.118 Доступ до роботи залишався нерівним: Розен передає свідчення Давида Вассермана, за яким його батько, фармацевт із Хотина, не отримав місця в мурафській аптеці через брак зв’язків. Сам Вассерман пов’язував із цим смерть батька; це його пояснення, а не встановлений медичний висновок.119

У спогаді Юрія Кремера його батько, лікар Іцхак (Іґнац) Кремер, лікував в’язнів у Мурафі за браком ліків і перев’язувальних матеріалів. За словами сина, він заразився від хворих на тиф і помер 21 травня 1942 року; його поховали на пагорбі біля села. Перед виїздом до Ізраїлю 1973 року Юрій із матір’ю повернулися до Мурафи, але могили не знайшли. Зв’язок цієї родини з керівницею дитбудинку пані Кремер не встановлено.120

1942–1944 — навчання та опіка над дітьми гетто

За дослідженням Сари Розен, тимчасовим дитячим будинком гетто Мурафи керувала пані Кремер; авторка посилається на свідчення Ґіля Кремера в Яд Вашем. Її особового імені в цьому уривку немає. Англійська версія дослідження датує створення закладу кінцем 1943 року, тоді як пізніший виклад за путівником про єврейські містечка називає осінь 1942 року й 30 місць. Причину розбіжності не встановлено.121

Меїр Костінер згадує заняття для дітей депортованих у малих групах: учителі викладали з пам’яті, бо підручників не було. Ця розповідь засвідчує навчання, але не встановлює існування окремої школи з постійним персоналом чи імен її організаторів.122

Реєстраційна форма вцілілого в Яд Вашем називає Жуля Ґіля Кремера, народженого в Льєжі 1933 року, і вказує його перебування та визволення 1944 року в Мурафському гетто. Збіг місця народження й приблизного віку з розповіддю Юрія Кремера робить їхнє ототожнення ймовірним, але переглянутий опис форми не називає батьків і не доводить зв’язку з керівницею дитбудинку.123

1943 — антисемітський наклеп

За розділом Меїра Костінера у книзі пам’яті євреїв Сучави, після Пуриму 1943 року євреї Мурафи пережили страх перед погромом через звинувачення одного з них у вбивстві селянської дочки. Автор повідомляє, що розслідування представника румунської влади з Шаргорода, якому євреї передали значну суму, виявило: батько сам сховав дитину, щоб спровокувати погром. Це пізніший меморіальний виклад; у відповідному уривку не названо учасників і не наведено слідчих документів.124

Мешканці гетто у спогадах 1994 року

Борис Соломонович Нємой, мешканець Мурафи в 1932–1945 роках, згадував старосту Микиту та свою матір Фаню Мойсеївну, яка виводила родичів із Печори. Д. Погорєльська (Койфман) назвала сусідів Зіну Вуґман (Абович), Песю Сапожникову, Меєра Купермана, Білю й Розу Ємельштейн; мешканців гетто Фіру Григорівну Гехтман, Раю Ушерівну Ґрінбалт і Бориса Абрамовича Фінґерова; згадала пограбування поліцаєм Мукомелом.125

Фіра Гехтман викладала в молодших класах місцевої єврейської семирічної школи, директором якої був її чоловік Абрам Гедалійович Гехтман. Її батько Герш Беккер помер 15 серпня 1943 року. Родині допомагали сусіди Рахіль та Ушер Ґрінблати; названі їхні дочки Соня й Рая. Визволення села Гехтман датувала 19 березня 1944 року. Це особисті спогади, записані 31 травня 1994 року.125

Березень 1944 — партизани та завершення окупації

Вебвиклад про гетто на сайті «Міцват Емет» називає Хаїма Горіна учасником єврейського підпілля в Мурафі й переказує його спогад про обшуки в родинному домі. Оригінального свідчення публікація не вказує; участь Горіна в командуванні загоном із цього повідомлення не випливає.126

За меморіальним викладом Меїра Костінера, партизани ввійшли до Мурафи 19 березня 1944 року, переслідуючи німців, а наступного дня прибули радянські війська. Автор також передає розповідь, що євреї Деребчина переконали радянського командира продовжити наступ до Мурафи через небезпеку для її єврейського населення. Імен цього командира та керівників партизанів у розділі немає.127

Енциклопедія USHMM подає інше датування: визволення гетто Червоною армією 19 березня після короткого кровопролитного бою. Отже, ці виклади розходяться щодо дня вступу регулярних військ; самі вони не дозволяють установити поіменний склад керівництва партизанського загону.128

У матеріалі Яд Вашем про Сару Вайнберґ також сказано про визволення партизанами: її родина перебувала в Мурафі від листопада 1941 року до березня 1944-го. У розповіді названі її батьки Цві та Міна, сестри Єгудіт і Малка та брат Йосеф; після визволення родина повернулася до Сучави в травні. Керівників загону цей матеріал не називає.129

1943 — Мозер Танненгаус у Трихатах

У списку непрацездатних єврейських робітників будівництва мосту через Південний Буг у Трихатах від 11 серпня 1943 року Мурафа зазначена як місце проживання Мозера Танненгауса (№12). Причиною непрацездатності записано хворобу серця. Документ не уточнює, чи йдеться про Стару або Нову Мурафу, не встановлює місця народження Танненгауса та не повідомляє про його подальшу долю.130

Реєстратори

Суміжні локації

Також не забудьте перевірити реєстраторів Нової Мурафи. До 1949 року ці поселення існували окремо.

Переписи та ревізії

РокиАрхівна справаПосиланняПримітка
1834ДАХмО-226-80-864ВікіДжерелаРевізька казка селян і дворових
1910ДАВіО-298-1-25ВікіДжерелаПосімейний список євреїв

Дотичні фонди

АрхівНомерНазваЧасКількість справ
ДАВіО910Мурафський римо-католицький манастир домініканського ордену, м-ко Мурафа Ямпільського повіту Подільської губернії1743-184210

Дотичні справи

ЧасАрхівна справаНазваПосиланняПримітка
1824-1827ДАВіО-474-1-456Справа про звинувачення поміщика Собанського в захопленні землі в ксьондза Шелінги. М. Мурафа
1826-1838ДАВіО-474-1-458Справа про звинувачення поміщиків: Добкома, Дзеконського у відторгненні церковних земель. Ст. і Н. Мурафа
1831-1832ЦДІАК-1123-1-10Справа про обвинувачення поміщика З. Добка, його синів Костянтина й Ореста та поміщика К. Лещинського в участі в польському повстанніЙмовірний зв’язок зі Старою Мурафою через Добка.
1842-1844ЦДІАК-442-1-4430Справа про вбивство сина селянина м. Мурафи Ямпільського п. Подільської губ. Блажкова Г. селянином Орловської губ. Головою Т., що служив по найму в адміністратора маєтку в с. Семенівці та Михайлівці Ямпільського п.
1844-1845ДАХмО-196-1-9852Справа про здійснення купчої на частину с. Клекотини та м. Мурафи продану Іваном Вільчинським губернському секретареві Бернарду Радинському та його дружині РозаліїFamilySearch
1850-1851ДАХмО-388-1-39По проханню тисяцького містечок Старої та Нової Мурафи Степанова про те, що ще в 1846 році представлені ним до повітового комітету бочка спирту та бочка фодки, затримані ним без ярлику.
1851-1852ЦДІАК-442-1-9435Справа про пограбування та завдання побоїв державному селянинові м. Мурафи Ямпільського повіту Подільської губ. Калінчуку А. однодворцями с. Плебанівки того ж п. Недзевецьким Ф. і Касперським Н.
1854ЦДІАК-442-804-68Припис подільському губернатору про виконання слідства щодо поранення сином відставного прапорщика Гуріним М., що проживає в с. Стара Мурафа Ямпільського п. Подільської губ., своєї племінниці
1856ДАХмО-196-1-5687Справа про продаж спадкоємцями Хоми Осмольського, – Мар’яною Козловською та Софією Вітковською маєтку, частини м. Мурафи та села Клекотини поміщику Октавіану Вірському.FamilySearch
1858ЦДІАК-442-808-70Донесення подільського губернатора про виявлення пороху в оселі міщ. м. Мурафа Ямпільського п. Подільської губ. Бланка М.
1861ДАВіО-474-3-105Справа про селянку Столярову Е., с. Старої Мурафи, що підозрюється у вбивстві власного чоловіка
1863-1868ДАХмО-315-1-8625Справа про видачу метричного випису про народження селянину м. Мурафи Ямпільського повіту Рибаку Герасиму.FamilySearch
1884-1885ДАХмО-281-1-1153Справа про самогубство селянина містечка Мурафи Залуцького Г.FamilySearchМісце – Мала Русава (Русава)
1886-1888ДАХмО-281-1-1792Справа про звинувачення Яковлевої Н. у замаху на отруєння селянки м. Мурафи Ямпільського п. Монастирської М.FamilySearch
1887ДАВіО-314-2-116Справа про здійснення заставної грамоти на ділянку землі в с. Клекотині та м. Мурафі, Ямпільського повіту, заставлену селянином Казимировим І.П. спадковому почесному громадянину Дверницькому Н.Я. за 1300 руб.FamilySearch
1892ДАХмО-281-1-3626Справа по звинуваченню селянина Крупки Я у завданні побоїв селянину Івану Крупці.FamilySearch
1901-1902ДАХмО-281-1-7399Справа про виявлену в селянина містечка Мурафи Шпака К. фальшивої монети номіналом 5 рублів.FamilySearch
1908ДАВіО-65-2-460Справа жмеринського нотаріуса Григорія Львовича Щабельського про здійснення купчої грамоти селянину Іванону Івановичу Казимирову, з селянами Францем і Петром Івановими Казимировими, на нерухомість, що знаходиться біля села Клекотини та м. Мурафи Ямпільського повіту Поділ. губ. на суму 600 рублів.FamilySearch
1927ДАВіО-Р489-1-794Особова справа Юзвака С.В. – голови Мурафської сільради.
1928-1929ДАВіО-Р489-1-938Матеріали про діяльність Могилів-Подільської міськради та Мурафської єврейської сільради.
1945?ДАХмО-Р6193-12-П10474Репресовані: Радинський Йосип Адамович, 1894 р.н.
1945?ДАХмО-Р6193-12-П4211Репресовані: Морозюк Микола Сильвестрович, 1900 р.н.
1994?ДАВіО-Р6022-1-21Спогади та списки в’язнів єврейського гетто в с. Мурафа в період німецької окупації 1941-1944 рр

Footnotes

  1. Леон Бялковський. Na rubieży podolsko-ukrainnej (w. XV–XVII) // Kwartalnik Historyczny. Львів, 1925. Річник XXXIX. С. 591–593; PDF-сторінки 612–614. Наведений автором опис 1546 року: Археографический сборник документов, т. 1. Вільно, 1867. С. 125–126; Мацей Догель, Limites Regni Poloniae, Вільно, 1758, с. 198–201. Відомості про межу подано за дослідженням Бялковського; про Верхняки як місце заснування містечка — також с. 611, PDF-сторінка 632. ↩

  2. Микола Крикун. Подільське воєводство у XV–XVIII століттях: Статті і матеріали. Львів, 2011. 733 с. ISBN 978-617-607-064-1. С. 49–50, 53; PDF-сторінки 51–52, 55. Реконструкція автора за описом 1546 року та застереження щодо свідчень лише однієї сторони й точності картування суходільних меж. ↩

  3. Микола Крикун. Подільське воєводство у XV–XVIII століттях: Статті і матеріали. Львів, 2011. С. 55–56, с. 75, прим. 104; PDF-сторінки 57–58, 77. Укладачі й характер опису 1570 року, зіставлення з 1546 роком і оцінка формального статусу обох описів. ↩

  4. Архив Юго-Западной России. Часть 8. Том 1: Материалы для истории местного управления в связи с историей сословной организации. Акты Барского староства XV–XVI в.. Київ, 1893. Документ CXXII, с. 264, PDF-сторінка 396, уривок від Кочмазовського лісу до переходу опису на річку Мурахву. У прим. 5 наведено варіант назви лісу у виписі 1729 року. ↩

  5. Микола Крикун. Брацлавське воєводство у XVI–XVIII століттях: Статті і матеріали. Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2008. С. 14–15; PDF-сторінки 16–17. Опис і критична оцінка карт Боплана наведені за автором дослідження. ↩

  6. Леон Бялковський. Na rubieży podolsko-ukrainnej (w. XV–XVII) // Kwartalnik Historyczny. Львів, 1925. Річник XXXIX. С. 611, розділ «Osady w porzeczu Morachwy w XVI wieku», рубрика про Мурафу; PDF-сторінка 632. Автор посилається на Київський Центральний архів, кн. 2099, арк. 375 і наступні, а для назв 1591–1592 рр. — кн. 3612, арк. 150, та кн. 3613, арк. 55. Відомості наведені за дослідженням Бялковського. ↩

  7. Леон Бялковський. Na rubieży podolsko-ukrainnej (w. XV–XVII) // Kwartalnik Historyczny. Львів, 1925. Річник XXXIX. С. 611, рубрика про Мурафу; PDF-сторінка 632. Посилання автора: Київський Центральний архів, кн. 3619, арк. 212 зв., і кн. 3629, арк. 26. ↩

  8. Національний архів у Кракові, Архів Сангушків, 29/637/0/7.5/21412 та 29/637/0/7.5/21455, 1586 р., каталожні поля заголовка, датування, шифру, архіву та фонду. Відомості наведені за описами, а не за текстами актів. ↩

  9. Микола Крикун. Брацлавське воєводство у XVI–XVIII століттях: Статті і матеріали. Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2008. ISBN 978-966-8197-52-9. С. 241, рубрика «Мурафа»; PDF-сторінка 243. Автор посилається на ЦДІАК, ф. 37, оп. 1, спр. 28 (1599) та спр. 30 (1604), зокрема акт 642 останньої справи. Акти наведені за дослідженням Крикуна. ↩

  10. Микола Крикун. Брацлавське воєводство у XVI–XVIII століттях: Статті і матеріали. Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2008. ISBN 978-966-8197-52-9. С. 242, продовження рубрики «Мурафа»; PDF-сторінка 244. Посилання автора: ЦДІАК, ф. 36, оп. 1, спр. 4, арк. 11, комісарський реєстр Подільського воєводства 1678 р. ↩

  11. Бенціон Кац. לקורות היהודים ברוסיא פולין וליטא, 1899. Електронна публікація проєкту Бен-Єгуда, розділ VI, підрозділ А, пункт 5: цитата з відповіді № 45 збірника איתן האזרחי й атрибуція Меїру Заку. Стародрук: Острог, 1796, HebrewBooks 589, PDF-сторінки 74–75; підпис — на PDF-сторінці 75, друкованому аркуші 37. Зміст звернення наведено за текстом Каца. ↩

  12. В. Лукін, А. Соколова, Б. Хаймович. 100 еврейских местечек Украины. Выпуск 2: Подолия. Санкт-Петербург, 2000. С. 210. Датування 1647 роком і переказ скарги — за путівником; авторство відповіді та єврейське датування — за Бенціоном Кацом, לקורות היהודים ברוסיא פולין וליטא, розділ VI, підрозділ А, пункт 5. ↩

  13. В. Лукін, А. Соколова, Б. Хаймович. 100 еврейских местечек Украины. Выпуск 2: Подолия. Санкт-Петербург: А. Гершт, 2000. С. 210, посилання 8–9. Повідомлення мартиролога наведено за путівником. ↩

  14. В. Лукін, А. Соколова, Б. Хаймович. 100 еврейских местечек Украины. Выпуск 2: Подолия. Санкт-Петербург: А. Гершт, 2000. С. 210–211, посилання 10–11 і продовження абзацу на с. 211. ↩

  15. Архив Юго-западной России. Ч. 3: Акты о гайдамаках (1700–1768). Т. III. Київ, 1876. Акт LXXXI, с. 154–156; PDF-сторінки 285–287. Видання посилається на Вінницьку гродську записову й поточну книгу № 4619 за 1734–1736 роки, арк. 239; це позначення книги за виданням, а не встановлений сучасний архівний шифр. ↩ ↩2

  16. Архив Юго-западной России. Ч. 3: Акты о гайдамаках (1700–1768). Т. III. Київ, 1876. Акт LXXXI, с. 155; PDF-сторінка 286. ↩ ↩2

  17. Архив Юго-западной России. Ч. 3: Акты о гайдамаках (1700–1768). Т. III. Київ, 1876. Акт LXXXI, с. 155–156; PDF-сторінки 286–287. ↩

  18. Архив Юго-западной России. Ч. 3: Акты о гайдамаках (1700–1768). Т. III. Київ, 1876. Акт LXXXI, с. 156; PDF-сторінка 287. ↩

  19. В. Лукін, А. Соколова, Б. Хаймович. 100 еврейских местечек Украины. Выпуск 2: Подолия. Санкт-Петербург: А. Гершт, 2000. С. 213, абзац про казарми; с. 629, прим. 19. Біля повідомлення про розміщення військових наведено план містечка з колекції авторів; окремого джерела про дії військових у зазначені роки тут не вказано. Той самий виклад містить вебсторінка «Мурафа», абзац після відомостей про будинки 1871 року. ↩

  20. В. Лукін, А. Соколова, Б. Хаймович. 100 еврейских местечек Украины. Выпуск 2: Подолия. Санкт-Петербург: А. Гершт, 2000. С. 218–220, іл. 127 на с. 220; PDF-сторінки 110–111 локальної копії. Опис і датування авторів путівника, а не нове прочитання епітафій. ↩

  21. В. Лукін, А. Соколова, Б. Хаймович. 100 еврейских местечек Украины. Выпуск 2: Подолия. Санкт-Петербург: А. Гершт, 2000. С. 211, іл. 120, та с. 219–220; PDF-сторінки 106, 110–111 локальної копії. ↩

  22. Jewish cemetery in Murafa, Ukraine. Центр єврейського мистецтва, Єврейський університет у Єрусалимі, каталог, об’єкт № 9085; поля датування найстарішого надгробка й текстового змісту. Відомості про датування подано з посиланням на ESJF; тексту епітафії в картці немає. ↩

  23. ДАХмО, ф. 315, оп. 1, спр. 2433, справа про ремонт будівель Шаргородських училищ, арк. 45–45зв, цифрові кадри 46–47 (118777798_00046.jpeg, 118777798_00047.jpeg), свідчення № 5 коваля Федося Улиги та нижня повторна згадка передачі цегли на арк. 45зв. ↩ ↩2 ↩3

  24. ДАХмО, ф. 315, оп. 1, спр. 2433, справа про ремонт будівель Шаргородських училищ, с. 48, цифровий кадр 49 (118777798_00049.jpeg), строк управління ігумена Феофана від 1818 р. до квітня 1824 р. ↩

  25. Збіґнєв Гаузер. «Murafa» // Spotkania z Zabytkami. 2000. Річник 24, № 4 (158), квітень. С. 14; PDF-сторінка 16, абзац про власників маєтку. ↩ ↩2

  26. ДАХмО, ф. 226, оп. 80, спр. 864, ревізька казка Старої Мурафи, 24 квітня 1834 р., PDF-сторінка 3, заголовок над переліком дворових. ↩ ↩2

  27. ДАХмО, ф. 226, оп. 80, спр. 864, ревізька казка Старої Мурафи, 1834 р., PDF-сторінка 2, пошкоджена обкладинка. ↩

  28. Електронний покажчик справ Подільської казенної палати, ДАХмО, ф. 226, оп. 80, записи № 864–867, 1834 р. Відомості за заголовками справ. ↩

  29. «Польское восстание 1830-1831 (Польша (Polska))», допис від 23 червня 2021 р., 14:51, перелік справ РДІА, ф. 1152, запис про старомурафський маєток Сигізмунда Добека, 1842 р. Відомості за опублікованим заголовком. ↩ ↩2

  30. «Morachwa» // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. Відомості за передруком: Марцін Коваль. «Murafa - Kościół pod wezwaniem Niepokalanego Poczęcia Najświętszej Maryi Panny», 25 серпня 2022 р., абзац про спадкування після Потоцьких і конфіскацію після 1831 р. Написання прізвища наведене за передруком; тотожність із Добком не встановлена. ↩ ↩2

  31. Центральний статистичний комітет. Волости и важнейшие селения Европейской России. Выпуск III: Губернии Малороссийские и Юго-Западные. Санкт-Петербург, 1885. № 1507, Мурафська Пеньківка. ↩

  32. ЦДІАК України, ф. 1123, оп. 1, спр. 10, 1831–1832 рр., 63 арк. Картка справи Ямпільської окремої комісії, поле «Заголовок». ↩

  33. «Konfiskaty i wyroki po powstaniu listopadowym: indeks osobowy informacji publikowanych w Tygodniku Petersburskim w latach 1831 – 1832 i 1834 – 1835», запис родини Добеків із посиланням на № 10 за 1832 рік. ↩

  34. Центральний статистичний комітет. Волости и важнейшие селения Европейской России. Выпуск III: Губернии Малороссийские и Юго-Западные. Санкт-Петербург, 1885. С. 283, рубрика Мурафської волості, № 1496, 1498, 1503–1504. ↩

  35. «Мурафская волость», розділ про ЦДІАК, запис ф. 442, оп. 326, спр. 15, 12–19 січня 1845 р. Відомості за опублікованим заголовком справи. ↩

  36. ДАХмО, ф. 196, оп. 1, спр. 5597, довіреність Деонізія-Фелікса Чаховського, 1856 р., с. 1, FamilySearch, DGS 123988904, локальний кадр 123988904_00004.jpeg. ↩

  37. ДАХмО, ф. 196, оп. 1, спр. 5687, купча від 2 липня 1856 р., с. 1, FamilySearch, DGS 123988462, локальний кадр 123988462_00004.jpeg. ↩

  38. ДАХмО, ф. 196, оп. 1, спр. 5687, купча від 2 липня 1856 р., с. 1–1 зв., FamilySearch, DGS 123988462, локальні кадри 123988462_00004.jpeg і 123988462_00005.jpeg. ↩

  39. Вікторія Куделя-Свьонтек. «Lwów i jego mieszkańcy w latach 1847–1850 w świetle „Pamiętników” Ksawery z Brzozowskich Grocholskiej». 2021. Річник 13. С. 31, прим. 14; PDF-сторінка 5. DOI: 10.12797/KPK.13.2021.13.03. У примітці наведено посилання на працю Анджея Літворні Rzym Mickiewicza. Poeta nad Tybrem 1829–1831 (Варшава, 2005), с. 319; це видання окремо не перевірене. ↩

  40. В. Лукін, А. Соколова, Б. Хаймович. 100 еврейских местечек Украины. Выпуск 2: Подолия. Санкт-Петербург: А. Гершт, 2000. С. 213–214; PDF-сторінки 107–108, прим. 22: Асаф, Derekh Hamalkhut…, с. 75. Лист 1802 року наведено за путівником; оригінал окремо не перевірено. ↩

  41. В. Лукін, А. Соколова, Б. Хаймович. 100 еврейских местечек Украины. Выпуск 2: Подолия. Санкт-Петербург: А. Гершт, 2000. С. 213–214; PDF-сторінки 107–108, прим. 21, 23: Асаф, Derekh Hamalkhut…, с. 126, 267, 410, прим. 96. Договір і звернення громади наведено за путівником. ↩

  42. В. Лукін, А. Соколова, Б. Хаймович. 100 еврейских местечек Украины. Выпуск 2: Подолия. Санкт-Петербург: А. Гершт, 2000. С. 214; PDF-сторінка 108, прим. 27: Готліб, Ohalei Shem, с. 121. Відомості про Ашера й Зельмана Бляшових наведено за путівником; запис Готліба окремо не перевірено. ↩

  43. Ілля Галант. «Заборгованість єврейських громад у першій половині XIX ст.» // Збірник праць Єврейської Історично-Археографічної Комісії. Під головуванням акад. А. Е. Кримського. Київ: з друкарні Всеукраїнської Академії Наук, 1929. Т. II. С. 130, 134; у наданій PDF-копії — сторінки 133, 137, початок відомості й рубрика Ямпільського повіту. Пізніший виклад: В. Лукин, А. Соколова, Б. Хаймович. 100 еврейских местечек Украины. Выпуск 2: Подолия. Санкт-Петербург: А. Гершт, 2000. С. 212–213, примітка 20 на с. 628–629. Його прив’язку залишку до 1858 року сам мурафський запис Галанта не підтверджує. ↩

  44. Весь Юго-Западный край / упорядник М. В. Довнар-Запольський; за ред. А. І. Ярошевича. Київ: видання товариства Фіш і Вольсов, 1913. С. 1073, спільний запис про Нову та Стару Мурафу; слайд 1143. ↩ ↩2 ↩3 ↩4 ↩5

  45. К. Д. Хоменко. «Будкер Герш Іцкович» // Енциклопедія Сучасної України. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2004. Т. 3. Початковий біографічний абзац. ↩

  46. «Будкер Герш Ицкович» // История Росатома. Розділ біографії, перший абзац. Указівка на Нову Мурафу — за цим викладом, без метричного підтвердження. ↩

  47. «Будкер Герш Ицкович (1918-1977) – основатель и первый директор Института». Інститут ядерної фізики імені Г. І. Будкера. Абзаци про народження, батьків і дитинство перед розповіддю про вступ до університету. ↩

  48. Дмитро Ленчук. Археологічна спадщина П. І. Хавлюка – дослідника Східного Поділля. Дисертація. Вінниця, 2025. С. 137–138; с. 329, позиція 1123: паспорт 1.2.67.–2.1.24. Культурну належність наведено за викладом автора, місце й дату паспорта — за його бібліографічним описом. ↩

  49. Архив Юго-Западной России. Часть 5. Том 2. Выпуск 1: Переписи еврейского населения в Юго-Западном крае в 1765–1791 гг.. Київ, 1890. Окрема пагінація документів, с. 197–198, 241, 248, PDF-сторінки 487–488, 531, 538; реєстри 1765 року, заголовок перепису 1776 року й реєстр Мурафи. ↩ ↩2 ↩3

  50. Головний архів давніх актів у Варшаві (AGAD), Коронна метрика, канцелярські книги, KK 31, частина (b), с. 321, привілей на ярмарок для Мурафи від 12 грудня 1766 р.; дата на полі та умова про періодичність, тривалість і початок ярмарку. Файл галереї: PL_1_4_4-31_0605.jpg. ↩

  51. Міхал Балінський, Тимотеуш Ліпінський. «Murachwa albo Morachwa» // Starożytna Polska pod względem historycznym, jeograficznym i statystycznym opisana. Варшава, видання і друк С. Орґельбранда, 1845. Т. II, ч. 2, с. 1375, PDF-сторінка 832. ↩ ↩2

  52. Головний архів давніх актів у Варшаві (AGAD), Коронна метрика, книги печатних регестів, S 31, арк. 99 зв. — 100, запис про чотиритижневий ярмарок для Мурафи: останні рядки арк. 99 зв. і продовження на початку арк. 100. Шифр у каталозі: 1/4/0/3/S 31. ↩

  53. Головний архів давніх актів у Варшаві (AGAD), Коронна метрика, канцелярські книги, KK 70, частина галереї 70-2, с. 46 — умова про містечко, періодичність, тривалість і свята початку ярмарків; с. 47 — застереження про неділі й урочисті свята, дата та підпис короля. Грамота від 4 травня 1781 р., початок на с. 45. ↩ ↩2

  54. Доктор М. «Morachwa» // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. Варшава, 1885. Т. VI, с. 666, абзац про Потоцьких. ↩

  55. ЦДІАК України, ф. 44, оп. 1, спр. 5, арк. 531; скан 0044_0001_0005_0533.jpg, права сторінка, уривок від згадки Мошка й Давида до суми боргу та формули забезпечення; збірка зображень. Публікація Марціна Коваля, акт 863. 1767 рік у цьому уривку — дата описаного боргу, а не впису до книги. ↩

  56. ЦДІАК України, ф. 44, оп. 1, спр. 5, арк. 531 зв.; скан 0044_0001_0005_0534.jpg, ліва сторінка, початок до слів про незавершене владнання справи; збірка зображень. Публікація Марціна Коваля, акт 863. Точного року цього епізоду за прочитаним уривком не визначено. ↩

  57. ЦДІАК України, ф. 44, оп. 1, спр. 5, арк. 531 зв.; скан 0044_0001_0005_0534.jpg, друга половина лівої сторінки; збірка зображень. Публікація Марціна Коваля, акт 863. Імена та прізвище ревізора передано за читанням цього уривка. ↩

  58. ЦДІАК України, ф. 44, оп. 1, спр. 5, арк. 532; скан 0044_0001_0005_0534.jpg, права сторінка, початковий уривок до повторної згадки суми 70 червоних злотих; збірка зображень. Публікація Марціна Коваля, акт 863. Переказ зберігає обумовленість заяв про належність грошей та управління. ↩

  59. Архив Юго-Западной России. Часть 5. Том 2. Выпуск 1: Переписи еврейского населения в Юго-Западном крае в 1765–1791 гг.. Київ, 1890. Окрема пагінація документів, с. 469, 473, PDF-сторінки 775, 779; заголовок перепису, реєстр Мурафського кагалу й підсумок. ↩

  60. Архив Юго-Западной России. Часть 5. Том 2. Выпуск 1: Переписи еврейского населения в Юго-Западном крае в 1765–1791 гг.. Київ, 1890. Окрема пагінація документів, с. 587, 596, PDF-сторінки 893, 902; заголовок перепису Вінницького повіту 1787 року та реєстр Мурафського кагалу. ↩

  61. Архив Юго-Западной России. Часть 5. Том 2. Выпуск 1: Переписи еврейского населения в Юго-Западном крае в 1765–1791 гг.. Київ, 1890. С. 176–177 вступного огляду, PDF-сторінки 190–191; порівняння з 1784 роком і перелік чисельності за 1787 рік. ↩

  62. Топографічний опис Подільської губернії 1799 р. Вінницький, Ямпільський, Брацлавський повіти / за ред. Ю. В. Легуна. Вінниця: ТОВ «Нілан-ЛТД», 2017. 396 с., іл. ISBN 978-966-924-616-5. С. 209–210. ↩ ↩2 ↩3 ↩4 ↩5 ↩6 ↩7

  63. Родові списки дворян Ямпільського повіту. ДАХмО, ф. 230, оп. 1, спр. 656, кадр 1, обкладинка: без дат, не раніше 1800 року. ↩

  64. Родові списки дворян Ямпільського повіту. ДАХмО, ф. 230, оп. 1, спр. 656, кадр 26, сторінка 25. ↩

  65. Родові списки дворян Ямпільського повіту. ДАХмО, ф. 230, оп. 1, спр. 656, кадр 31, сторінка 30. ↩

  66. Родові списки дворян Ямпільського повіту. ДАХмО, ф. 230, оп. 1, спр. 656, кадр 34, сторінка 33. ↩

  67. Родові списки дворян Ямпільського повіту. ДАХмО, ф. 230, оп. 1, спр. 656, кадр 42, сторінка 41. ↩

  68. Родові списки дворян Ямпільського повіту. ДАХмО, ф. 230, оп. 1, спр. 656, кадр 77, сторінка 76. ↩

  69. Родові списки дворян Ямпільського повіту. ДАХмО, ф. 230, оп. 1, спр. 656, кадр 92, сторінка 91. ↩

  70. Родові списки дворян Ямпільського повіту. ДАХмО, ф. 230, оп. 1, спр. 656, кадр 93, сторінка 92. ↩

  71. Родові списки дворян Ямпільського повіту. ДАХмО, ф. 230, оп. 1, спр. 656, кадр 94, сторінка 93. ↩

  72. Родові списки дворян Ямпільського повіту. ДАХмО, ф. 230, оп. 1, спр. 656, кадр 102, сторінка 101. ↩

  73. Родові списки дворян Ямпільського повіту. ДАХмО, ф. 230, оп. 1, спр. 656, кадри 102, 103, сторінки 101–102. ↩

  74. Родові списки дворян Ямпільського повіту. ДАХмО, ф. 230, оп. 1, спр. 656, кадр 119, сторінка 118. ↩

  75. Родові списки дворян Ямпільського повіту. ДАХмО, ф. 230, оп. 1, спр. 656, кадр 127, сторінка 126. ↩

  76. Родові списки дворян Ямпільського повіту. ДАХмО, ф. 230, оп. 1, спр. 656, кадр 129, сторінка 128. ↩

  77. ЦДАВО України, ф. 5, оп. 1, спр. 1825, арк. 111, кадр 00139 переглядача, зведення про погроми, запис «Мурафа, Ямпільський повіт». Джерелом запису названо секретаря районного комітету Євобщесткому; одне скорочення назви установи не розгорнуто. Опис архіву датує справу 1922 роком; дата нападу в записі — 17 червня 1919 року. Непевність суми збитків збережено. ↩ ↩2

  78. ЦДАВО України, ф. 1123, оп. 1, спр. 19, кадр 00006 переглядача: копія перекладу заяви Мурафської єврейської громадської управи №134 від 14 вересня 1919 року до Міністерства єврейських справ; завершальний запис №3668 від 11 жовтня 1919 року. Номер архівного аркуша не встановлено. ↩ ↩2 ↩3

  79. ДАКО, ф. Р-3050, оп. 1, спр. 243, арк. 5 зв., PDF-сторінка 10, відомість про вбитих під час погрому в Мурафі, складена 2 грудня 1921 року, записи №53–57, підсумок і зазначення уповноваженого Дорфа. ↩ ↩2 ↩3 ↩4

  80. ДАКО, ф. Р-3050, оп. 1, спр. 218, цифрова копія справи, арк. 27, PDF-сторінка 43 — заголовок і дата бюлетеня; арк. 30, PDF-сторінка 49 — розділ про Мурафу; арк. 32, PDF-сторінка 53 — статистична таблиця, рядок №2. Документи їдишем; назви й зміст передано українською. Каталоговий рік справи — 1921, дата бюлетеня — 20 червня 1920 року. ↩

  81. Комітет єврейських делегацій. Les pogromes en Ukraine sous les gouvernements ukrainiens (1917–1920): aperçu historique et documents. Париж, 1927. PDF-сторінка 83, абзац про Мурафу, прим. 2–3. Наведено твердження укладачів збірника; первинні документи, на які він посилається, окремо не опрацьовано. ↩ ↩2 ↩3

  82. ДАКО, ф. Р-3050, оп. 1, спр. 218, арк. 10–10 зв., PDF-сторінки 15–16, доповідь №466, позначка «ex. 4028», від 11 серпня 1919 року до Могилівсько-Подільського районного комітету допомоги потерпілим євреям від погромів; засвідчення копії від 24 березня 1921 року. Мурафський виклад передає розповіді мешканців. Прізвище командира передано за написанням джерела, без установлення повного імені. Автори позначені як делеговані районним комітетом; їхні підписи не розкриті. ↩ ↩2 ↩3

  83. ДАКО, ф. Р-3050, оп. 1, спр. 218, арк. 10 зв., PDF-сторінка 16, продовження доповіді №466 від 11 серпня 1919 року; копію засвідчено 24 березня 1921 року. Значкового не ототожнено зі Смикалюком або неназваним начальником міліції. У записі про надсилання представника наведено «2–3» без одиниці часу, тому точного інтервалу тут не визначено. ↩ ↩2 ↩3 ↩4 ↩5

  84. Олександр Удовиченко. Третя Залізна дивізія: матеріяли до історії Війська Української Народньої Республіки. Рік 1919. Матеріали упорядкував і підготував до друку О. Вишнівський. Нью-Йорк: Червона калина, 1971. Розділ XVI, перша вебсторінка — назва полку й командир; друга вебсторінка, завершальні абзаци — події 1 липня. Опрацьовано текстову публікацію; друковану пагінацію не встановлено. Форму Вишнівський у цій книжці та Вишневський у доповіді збережено за відповідними джерелами. ↩

  85. Олександр Удовиченко. Третя Залізна дивізія. Нью-Йорк: Червона калина, 1971. Розділ XXX, початкові абзаци про серпень 1919 року, текстова вебпублікація. ↩

  86. ЦДАВО України, ф. 3301, оп. 2, спр. 42, арк. 1, кадр 00002 переглядача, копія з копії телеграми від 24 липня до міністра єврейських справ; завершальний засвідчувальний запис від 15 вересня 1922 року. Належність громади, яку очолював Ямпольський, у прочитаному тексті не уточнена. ↩

  87. ЦДАВО України, ф. 1123, оп. 1, спр. 37, арк. 45–45 зв., кадри 68–69, протокол засідання Особливої слідчої комісії від 22 жовтня 1919 року, пункт 3, ухвала та перелік присутніх. Прізвища слідчого в цьому пункті не названо. ↩ ↩2 ↩3

  88. ЦДАВО України, ф. 1123, оп. 1, спр. 40, арк. 252, кадр 354, копія звіту Особливої слідчої комісії керуючому Міністерством юстиції у відповідь на лист від 24 жовтня 1919 року №1771. У шапці — жовтень 1919 року без числа; номер копії прочитано як 310 (?). ↩ ↩2 ↩3

  89. ЦДАВО України, ф. 1123, оп. 1, спр. 40, арк. 252 зв., кадр 355, продовження звіту: причини повільного руху справ і перелік складу комісії. ↩ ↩2

  90. ЦДАВО України, ф. 1123, оп. 1, спр. 40, арк. 266–267, кадри 371–373, звіт Особливої слідчої комісії №324 від 5 листопада та доданий персональний перелік. Справу датовано 1919 роком; у прочитаній шапці рік має вигляд «19__». В основному тексті прізвище виконавця наведено як Похневич, у переліку — В. К. Прохневич; назву повіту в переліку передано як «Япольського». ↩ ↩2 ↩3

  91. Примітка упорядника статті: за законом від 1 березня 1918 року дві гривні відповідали одному карбованцеві емісії 1917 року, отже 25 карбованців номінально становили 50 гривень. Див.: Український інститут національної пам’яті, «1918 — закон про грошову одиницю УНР», абзац про співвідношення гривні та карбованця. Це номінальний перерахунок, не оцінка купівельної спроможності. ↩

  92. Л. В. Гриневич. «Провести найширше в свідомість мас, що здіяні злочини не залишаться без кари» (про створення і діяльність Особливої слідчої комісії для розслідування протиєврейських погромних дій при Раді народних міністрів УНР). Сторінки історії. 2018. Вип. 46. С. 67, 69. Авторка посилається на ЦДАВО України, ф. 1123, оп. 1, спр. 37, арк. 45; ф. 2060, оп. 1, спр. 40, арк. 252. Шифр листопадового документа наведено за авторкою й потребує уточнення; сам документ окремо не перевірено. ↩

  93. Марек Богдан Козубель. Działalność Nadzwyczajnej Komisji Śledczej ds. Antysemickich Pogromów na Terytorium Ukraińskiej Republiki Ludowej w 1919 roku. Kwartalnik Historyczny. 2020. Т. 127, № 4. С. 908, прим. 114; PDF-сторінка 26. Посилання автора: ЦДАГО України, ф. 269, оп. 1, спр. 32, арк. 98–99, звіт від 5 листопада 1919 року; С. Єкельчик, с. 189. Архівний звіт окремо не опрацьовано. ↩

  94. ЦДАВО України, ф. 3301, оп. 2, спр. 74, кадр 00003 переглядача, лист їдишем, підписаний Мурафською громадою: другий рядок від верху, рядок про стан містечка та завершальний підпис. Наведено зміст лише частково прочитаних фрагментів, без установленої дати складання й без твердження про повне прочитання листа. ↩

  95. ЦДАВО України, ф. 3301, оп. 2, спр. 74, арк. 2, кадр 00004 переглядача, таблиця з 28 поіменними записами та графами про час убивства й родину, що залишилася; пізніше доповнення з датою 17 січня 1922 року. Назви «Колон-Гермук», «Яшполя» та скорочення «Ніколаєв.» не ототожнено з конкретними поселеннями. ↩ ↩2

  96. ДАКО, ф. Р-3050, оп. 1, спр. 243, арк. 4, PDF-сторінка 7, відомість про вбитих під час погрому в Мурафі Ямпільського повіту, складена 2 грудня 1921 року, записи №1–15. ↩ ↩2

  97. ДАКО, ф. Р-3050, оп. 1, спр. 243, відомість про вбитих під час погрому в Мурафі, складена 2 грудня 1921 року, записи №16–32. ↩

  98. ДАКО, ф. Р-3050, оп. 1, спр. 243, арк. 5, PDF-сторінка 9, відомість про вбитих під час погрому в Мурафі, складена 2 грудня 1921 року, записи №33–52. Заняття №33 і місце загибелі №39 прочитані непевно. ↩

  99. ДАКО, ф. Р-3050, оп. 1, спр. 231, арк. 32, PDF-сторінка 49, відомості про погроми в Подільській губернії, повідомлення №81 «Мурафа»; заголовок розділу — арк. 29, PDF-сторінка 46. ↩

  100. ДАКО, ф. Р-3050, оп. 1, спр. 231, арк. 13 зв., PDF-сторінка 24, список євреїв, убитих під час денікінських погромів від червня (?) 1919 до лютого 1920 року, розділ Мурафи Подільської, №1–64; заголовок — на арк. 13, PDF-сторінці 23. Непевність передано знаками питання. Форми імен адаптовано українською без розгортання ініціалів та ототожнення осіб. ↩

  101. ДАКО, ф. Р-3050, оп. 1, спр. 231, арк. 8, PDF-сторінка 11, таблиця відомостей про погроми, запис №49 «Мурафа». Число 20 стоїть у графі року, липень — у графі місяця. ↩

  102. ДАКО, ф. Р-3050, оп. 1, спр. 231, арк. 69, PDF-сторінка 99, запис №15 про Ямпільський повіт: уповноважений, адреса, штат і пункти зв’язку. ↩

  103. В. Лукін, А. Соколова, Б. Хаймович. 100 еврейских местечек Украины. Выпуск 2: Подолия. Санкт-Петербург: А. Гершт, 2000. С. 216, блок «Чисельність єврейського населення»; PDF-сторінка 109. Показники наведені за зведенням путівника; його посилання не означають безпосередньої перевірки тут усіх первинних облікових документів. ↩ ↩2

  104. В. Лукін, А. Соколова, Б. Хаймович. 100 еврейских местечек Украины. Выпуск 2: Подолия. Санкт-Петербург: А. Гершт, 2000. С. 214; PDF-сторінка 108. Рабини й чисельність громад Старої та Нової Мурафи 1853 року. ↩

  105. «Мурафа», вебвиклад на сайті «Мой штетл», абзаци про житлові будинки 1871 року, єврейські родини 1910–1914 років і населення першої половини 1920-х та 1923 року. Сторінка посилається на видання 100 еврейских местечек Украины. Выпуск 2: Подолия (Санкт-Петербург, 2000) та інші довідники, але не прив’язує ці числа до окремих сторінок і первинних облікових документів. ↩ ↩2

  106. В. Лукін, А. Соколова, Б. Хаймович. 100 еврейских местечек Украины. Выпуск 2: Подолия. Санкт-Петербург: А. Гершт, 2000. С. 215; PDF-сторінка 108. Примітка 33 на с. 629 (PDF-сторінка 315) відсилає до Emes, 10 серпня 1924 року. Газетне повідомлення наведено за путівником. ↩

  107. ДАВіО, ф. Р-991, оп. 2, спр. 106, арк. 47; PDF-сторінка 7. Доповідь про обстеження становища національних меншин — євреїв — у Могилівській окрузі, розділ про освіту. Опис справи в J-Doc, датований 1925–1926 роками; локальна копія справи — ДАВіО-Р991-2-106.pdf. ↩

  108. ДАВіО, ф. Р-991, оп. 2, спр. 106. Розділ про національні меншини, абзац про Мурафу та підпис уповноваженого УЧОСО Глузберга; сторінки 34–35 наданої копії, номери аркушів невідомі. Опис справи в J-Doc, датований 1925–1926 роками; локальна копія — ДАВіО-Р991-2-106.pdf. ↩

  109. В. Лукін, А. Соколова, Б. Хаймович. 100 еврейских местечек Украины. Выпуск 2: Подолия. Санкт-Петербург: А. Гершт, 2000. С. 216; PDF-сторінка 109. Примітка 35 на с. 629 (PDF-сторінка 315) відсилає до Emes, 28 серпня 1925 року. Доступний також залежний вебвиклад «Мурафа», абзац про фінансування через ритуальний забій худоби. Газетний оригінал окремо не перевірено. ↩ ↩2

  110. В. Лукін, А. Соколова, Б. Хаймович. 100 еврейских местечек Украины. Выпуск 2: Подолия. Санкт-Петербург: А. Гершт, 2000. С. 216, абзац після опису фінансування громади; PDF-сторінка 109. Примітка 36 на с. 629 (PDF-сторінка 315) відсилає до Emes, 4 квітня 1925 року. Газетне повідомлення наведено за путівником. ↩

  111. «Первый год работы винницкого паевого товарищества по электрификации (“Винэлектро”). Октябрь 1925 г.» // Развитие электрификации советской страны 1921–1925 гг. Москва: Державне видавництво політичної літератури, 1956. С. 514–519, абзац про товариства на стадії організації. Текст за електронною публікацією; її архівне посилання: ЦГАОР Української РСР, ф. 34, оп. 10, спр. 4217, арк. 80–85, засвідчена копія. Архівний оригінал окремо не опрацьований. ↩

  112. Овідіу Крянґе. «Murafa» // The United States Holocaust Memorial Museum Encyclopedia of Camps and Ghettos, 1933–1945. Volume III: Camps and Ghettos under European Regimes Aligned with Nazi Germany. Редактор тому Джозеф Р. Вайт. Видавництво Індіанського університету, 2018. С. 721, абзаци про створення гетто, прибуття та розселення депортованих. ↩ ↩2

  113. Сара Розен. Surviving in Murafa Ghetto: A Case Study of One Ghetto in Transnistria. С. 6–7, розділ про прибуття депортованих. Свідчення цитовані опосередковано за дослідженням. ↩ ↩2

  114. Овідіу Крянґе. «Murafa» // The United States Holocaust Memorial Museum Encyclopedia of Camps and Ghettos, 1933–1945. Volume III: Camps and Ghettos under European Regimes Aligned with Nazi Germany. Редактор тому Джозеф Р. Вайт. Indiana University Press, 2018. С. 721–723, цільові абзаци на с. 721–722; прим. 4 на с. 723 відсилає до Cartea Neagră, т. 3b, с. 381–382. Звіт цитовано опосередковано за енциклопедією. ↩ ↩2

  115. Меїр Костінер. «Murafa» // Sefer Yehudei Suceava (Shotz) vekehilot hasviva, 2007. С. 122–123, підрозділи про владу й примусову працю; англійський переклад Моше Девере на JewishGen. ↩

  116. Мататіас Карп. Cartea neagră. Vol. 3: Transnistria. Бухарест: «Дачія Траяна», 1947. Документ №211, с. 381–382 (PDF-стор. 393–394), розділ про мурафську колону та примітка про спільне будівництво дороги. Опрацьовано машинний текстовий шар; архівний оригінал окремо не перевірено. ↩

  117. Сара Розен. Surviving in Murafa Ghetto: A Case Study of One Ghetto in Transnistria. С. 10–11, прим. 52–56 на с. 25. Свідчення цитовані опосередковано за дослідженням; прим. 52 називає керівника кухні, прим. 53 — свідчення Курта Стерншуса, Яд Вашем, vt 9483. ↩ ↩2

  118. Овідіу Крянґе. «Murafa» // The United States Holocaust Memorial Museum Encyclopedia of Camps and Ghettos, 1933–1945. Volume III: Camps and Ghettos under European Regimes Aligned with Nazi Germany. Редактор тому Джозеф Р. Вайт. Indiana University Press, 2018. С. 721–722, абзац про установи допомоги та фінансування. ↩

  119. Сара Розен. Surviving in Murafa Ghetto: A Case Study of One Ghetto in Transnistria. С. 13, прим. 64 на с. 26; переказ колективного інтерв’ю із Давидом Вассерманом. Особове ім’я батька в цій примітці не наведене. ↩

  120. Юрій Кремер. «Над могилой отца нет памятника…» // Судьбы Холокоста. 2009. №3. С. 14–15, PDF-с. 13–14. Пізніший особистий спогад; відомості про лікування, смерть, поховання й повернення до Мурафи — зі слів сина. ↩

  121. Сара Розен. יחיד, משפחה וקהילה: חקר מקרה להישרדות בגטו מורפה (Murafa) בטרנסניסטריה, PDF-с. 9, прим. 51 на PDF-с. 19: посилання на свідчення Ґіля Кремера, Яд Вашем, vt 9561; саме свідчення тут цитоване опосередковано. Пор. Surviving in Murafa Ghetto: A Case Study of One Ghetto in Transnistria, с. 10; «Мурафа», вебвиклад за 100 еврейских местечек Украины, абзац про установи гетто. ↩

  122. Меїр Костінер. «Murafa», у Sefer Yehudei Suceava (Shotz) vekehilot hasviva, 2007. С. 126, підрозділ про юдаїзм і культуру; англійський переклад Моше Девере на JewishGen. ↩

  123. Реєстраційна форма Жуля Ґіля Кремера. Яд Вашем, колекція реєстраційних форм уцілілих, запис 12587968, поля народження, перебування під час війни, місця й року визволення. Опрацьовано каталоговий опис форми; це інший запис, ніж свідчення vt 9561. ↩

  124. Меїр Костінер, «Murafa», у Sefer Yehudei Suceava (Shotz) vekehilot hasviva, за ред. Бенціона Фукса та редакційної колегії. Ізраїль: об’єднання колишніх мешканців Сучави та околиць, 2007. С. 125, підрозділ «And a blood libel too»; англійський переклад Моше Девере на JewishGen. ↩

  125. Жизнь в оккупации. Винницкая область. 1941–1944 гг.. Упорядники В. Ю. Васильєв, Р. Ю. Подкур, С. Д. Гальчак, Д. Байрау, А. Вайнер. Москва: РОССПЭН, 2010. Документи № 98–100, с. 280–284; ДАВіО, ф. Р-6022, оп. 1, спр. 21, арк. 3–5, 40–44. Опрацьовано відкритий текст цифрової копії на Scribd; архівні оригінали окремо не звірено. Форми Ґрінбалт і Ґрінблат збережені за відповідними спогадами. ↩ ↩2

  126. Матеріал про гетто в Мурафі, «Міцват Емет», абзац про Хаїма Горіна та перевірки його родинного дому. ↩

  127. Меїр Костінер. «Murafa» // Sefer Yehudei Suceava (Shotz) vekehilot hasviva. За ред. Бенціона Фукса та редакційної колегії. Ізраїль, 2007. С. 126, підрозділ про опір і визволення; англійський переклад Моше Девере на JewishGen. Це пізніший виклад за спогадами та архівними матеріалами, а не бойовий звіт. ↩

  128. Овідіу Крянґе. «Murafa» // The United States Holocaust Memorial Museum Encyclopedia of Camps and Ghettos, 1933–1945. Volume III: Camps and Ghettos under European Regimes Aligned with Nazi Germany. Редактор тому Джозеф Р. Вайт. Indiana University Press, 2018. С. 722, абзац про репатріацію та визволення. ↩

  129. Яд Вашем. «Sarah Weinberg: Member of Hashomer Hatzair at the “Ilania” Children’s Village», виставка Children’s Homes for Holocaust Survivors. Абзац про перебування родини в Мурафі та повернення до Сучави; імена членів родини — також у попередніх абзацах про депортацію та хворобу Міни. ↩

  130. Список непрацездатних єврейських робітників будівництва мосту в Трихатах, 11 серпня 1943 року. Державний архів Одеської області, ф. Р2242, оп. 1, спр. 1502, арк. 244, №12. Цифрова копія: USHMM, Odessa Oblast Archives records, RG-31.004M, мікрофільм 0004, кадр 2716, RG-31.004M.0004.00002716.jpg. ↩